«ТАЧАНКА СУДНОГО ДНЯ»: ЯК БАЙКЕРИ, ВАНДАЛИ ТА ГРОМАДА ВИРІШУЮТЬ ДОЛЮ МОНУМЕНТА В КАХОВЦІ

30.11.2021
Долю радянських пам'ятників у сучасній Україні вирішують роками: варто їх знести чи залишити? А якщо залишити, то як декомунізувати? Після багаторічних обговорень пам'ятник Щорсу з Києва вирішили за європейським зразком перенести до парку радянських скульптур у Спадщанському лісі на Сумщині. А що з іншими монументами? Платформа культури пам'яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво вважає, що з історією можна взаємодіяти по-різному, не лише ностальгуючи. У продовженні серії матеріалів про відносини людей із радянським минулим ми присвячуємо текст найрезонанснішому каховському монументу — Легендарній тачанці. І поки питання, що ж із нею робити, залишається невирішеним, пам'ятник привертає увагу різних людей — від байкерів до клієнтів пунктів прийому цінних металів.
Оксана Довгополова
текст
Анна Фаріфонова
інтерв'ювання
У 2019 році на виставці «Читаючи уламки» в Кмитівському музеї образотворчого мистецтва імені Буханчука український художник Вова Воротньов продемонстрував свій жест ставлення до соцреалістичного спадку в публічному просторі. До п'єдесталу радянської скульптури було недбайливо притулено скейт. Ніби хтось тільки-но їздив, зупинився на хвилинку і скоро знову поїде, а вся ця соцреалістична махіна залишиться тільки тлом для сучасного життя — тлом, яке давно втратило свій первісний месидж та яке просто зручно використати для чогось, наприклад, скейт поставити. У Воротньова це художня метафора. Чи можливо радикально переозначити радянську пам'ятку не в музейному, а в реальному просторі?
Вова Воротньов, Deckommunismus, 2019
Фото: Instagram @vovavorotniov
Київська дослідниця Олександра Гайдай написала книгу «Кам'яний гість», у якій аналізує долю пам'ятників Леніну в Україні. Авторка вказує на парадокс, який давно є загальним місцем в дослідженнях колективної пам'яті: пам'ятники, які втратили церемоніальну функцію внаслідок зміни ідеологічних кліше, поступово стають просто невидимими. Люди не помічають їх як пам'ятники і часто не можуть сказати, кому присвячений той чи інший монумент. Може, краще нічого не чіпати?

На жаль, так теж не працює. Україні пропонували приклад Іспанії, яка після смерті диктатора Франко у 1975 році видала так званий Пакт про забуття (Pacto del Olvido). Він встановлював режим тиші щодо публічного обговорення подій тоталітарного періоду та забороняв будь-які політичні акції в головному монументі 20 століття — Долині Полеглих. Франко теж поховали там, і будь-яке коливання політичної ситуації виносило на поверхню питання про його могилу. Зрештою в 2019 році останки Франко були перепоховані в родинному склепі, але й це не завершило дебати.

Просто мовчати про пам'ятники не вдається. Можна десятиліттями ходити повз та не помічати монумент, але раптом якась подія зробить його видимим. Питання ще й у тому, що інколи пустота на місці зруйнованого пам'ятника може зробити його ще більш видимим, ніж коли він стояв на своєму місці. З візуальними символами минулого треба працювати — вписуючи їх у сьогоднішній день та даючи інформаційний супровід. Інколи життя саме пропонує способи деконтекстуалізації та перезавантаження сенсів, до яких варто уважно придивитися.
Чудова четвірка
Є в Україні пам'ятник, який в останні роки став полем комеморативних битв — Легендарна тачанка в Каховці. Ми не будемо описувати всі перипетії навколо неї. Фабула проста та відома: пам'ятник присвячений подіям періоду встановлення радянської влади, тому підпадає під дію декомунізаційних санкцій, але також він внесений до реєстру пам'яток, які охороняє держава, — і не підпадає під дію декомунізаційних санкцій.
Євген Нікіфоров, з серії «Про пам'ятники республіки», 2014–2021
При цьому поле битви вже прокреслене традицією, яка здатна повністю переозначити монумент та зробити його точкою відліку зовсім інших історій. Хто бачив Тачанку, розуміє, що вона є сенсовою точкою величезного степного простору — її видно здалека, вона створює відчуття стрімкого руху. Хто б міг подумати, що цей нестримний політ бронзових коней приверне себе побратимів на залізних конях. Каховські байкери давно обжили простір монумента.

Ще в 1970-ті роки сюди почали приїжджати молодята для весільних фотосесій. Владислава Базилевич, для якої мотоцикл не засіб пересування, а філософія, розповіла, як у байкерській родині з покоління в покоління передається фото — шість мотоциклів та молодята на тлі Легендарної тачанки.

З 2007 року біля пам'ятника проходить мотофестиваль, на який з'їжджається близько тисячі людей. Президент фестивалю Олександр Зікранець стверджує, що питання, як назвати подію, взагалі не стояло, назва «Тачанка» народилася сама собою. Спершу фестиваль змінив статус із міжрегіонального на всеукраїнський, а в 2010 році став міжнародним. У 2021-му «Тачанка» пройшла вже 14-й раз.
Сюди приїжджали байкери із США, Франції, Великої Британії, Німеччини, Іспанії, Польщі, Словенії, Індії. Цікаво, що у 2020-му, коли фестиваль не проводився через пандемію коронавірусу, одного дня байкери почали, не змовляючись, публікувати в соцмережах фото на тлі Тачанки. Пресаташе фестивалю Владислава Базилевич у цей момент зрозуміла, що «фестиваль має все, що йому потрібно, але основне — це потужний туристичний магніт у вигляді монумента національного значення».

Саме в участі мотоциклістів Владислава бачить можливість переозначення монумента. «Адже для того, щоб працювати з радянським минулим, спершу треба звільнити свою свідомість, а потім уже намагатися імплементувати історичну та культурну спадщину в сучасний простір», — пояснює Базилевич. Байкери — вільні люди, вони здатні перезавантажити це місце, наповнити його сучасними сенсами.
«щоб працювати з радянським минулим, спершу треба звільнити свою свідомість, а потім уже намагатися імплементувати історичну та культурну спадщину в сучасний простір»
На фестиваль «Тачанка» приїжджають учасники з різних міст та країн — і завжди чекають на зустріч із монументом. Що їх приваблює насамперед? Відчуття потужності та руху, які вони так цінують. Мотоциклісти запитують, як створювався пам'ятник, як він зберігається, про його габарити та про курган. І так, їх менше цікавить історія Каховського плацдарму 1920 року під час «Громадянської війни», а тим більше ідеологічні сенси, які вкладали в монумент в СРСР. Ці теми байкери залишили історикам.

На сайті «Тачанка онлайн» ми бачимо матеріали про мистецтво та сучасний символ молодіжного мотофесту. Владислава Базилевич коментує: «Ми не говоримо про битви та кровопролиття. Нас цікавить зовсім інше, і душа відкривається іншому. Кожен бачить у пам'ятнику та в будь-якому об'єкті те, до чого він відкритий сам. Нас, кахівчан, не напружує це радянське минуле, ми пишаємося тим, що в нас є цей пам'ятник». Для Владислави очевидно, що автори монумента не стільки виконували замовлення партійного керівництва, скільки створювали шедевр: «І ми з вами як історики можемо уявити, чого їм це коштувало: сил, витримки, щоб їхнє бачення було втілено».
КудИ ж несешся тИ?
Восени 2019 року хтось написав до Українського інституту національної пам'яті листа про те, що треба знести Тачанку. УІНП відреагував. У цей момент на посаду голови інституту прийшов Антон Дробович — і отримав від усіх: від одних за те, що не зніс, від інших за те, що «замахнувся на святе». По ЗМІ прокотилася хвиля публікацій, по соцмережах — хвиля невдоволення.

«Можна скільки завгодно сперечатися про художню чи концептуальну цінність того чи іншого витвору, але ми маємо дати чесну відповідь — ми за права людини і цінність людського життя, або ми за тоталітаризм та цінність людожерської системи? Відповідь на це питання визначає долю всього того, що прославляє більшовицьку владу, — написав тоді Дробович у пості з промовистою назвою«Тачанка судного дня». — Що стосується прекрасного українського міста Каховка та його громади: ще у далекому 2015 році місцева влада мала провести слухання та консультації з містянами, митцями, експертами й усіма бажаючими, організувати всі процедури, які вважала за потрібне, і прийняти рішення про долю тачанки. Закон передбачає її демонтаж. Однак ніхто не заважав і не заважає придумати будь-який інший спосіб, щоб тачанка перестала бути символом тоталітарної окупації. Як бачимо, цього ніхто у Каховці не зробив».
Євген Нікіфоров, з серії «Про пам'ятники республіки», 2014–2021
У березні 2020 року Антон Дробович ініціював процес публічного діалогу щодо пропрацювання минулого. Передбачалося, що перша зустріч пройде у Каховці і далі запустяться зустрічі в інших регіонах. Карантин підкосив ініціативу. Так чи інакше дискусія представників УІНП, місцевої міської та обласної влади, запрошених експертів та всіх зацікавлених кахівчан все ж таки відбулася.

Ідея була в тому, щоб створити прецедент ухвалення рішення не «згори», а у співпраці з місцевою спільнотою, голос якої має бути вирішальним у питаннях локальної спадщини. Фахівці ззовні мають стати експертами, які можуть представити інформацію у ширшому контексті, а представники місцевої громади отримують можливість донести свої візії безпосередньо до УІНП.

Разом із командою УІНП на зустріч приїхали експерти з різних міст (зокрема одна з авторок цього тексту Оксана Довгополова), фахівці з роботи з радянською спадщиною, представники художньої ініціативи «ДЕ НЕ ДЕ», мистецтвознавці та музейні працівники з Херсона, Каховки та Нової Каховки, каховські історики, активісти — всі, хто були стурбовані долею Легендарної тачанки. Серед тих, хто прийшов, була і Владислава Базилевич як представниця мотофестивалю. Можливо, головна цінність заходу полягала в тому, що це була спроба створення нового та принципово важливого для України формату роботи з монументальною спадщиною: публічне обговорення, що включає найрізноманітніших акторів.

Подія була бурхлива, галаслива, рясна на звинувачення тим, хто «понаїхав» (УІНП та експерти), і патетику звернень до великого минулого. У фіналі заходу після фрази «давайте зараз проговоримо конкретні пропозиції щодо роботи з пам'ятником» обурені натовпи залишали зал, а прессекретар фестивалю «Тачанка» вийшла та розповіла, як, що й навіщо вже кілька років робить ком'юніті байкерів.
Євген Нікіфоров, з серії «Про пам'ятники республіки», 2014–2021
Протягом року в Каховці збирали проєктні пропозиції щодо створення музейного простору навколо пам'ятника. Пропозиції були різними, аж до сільгоспвиставки з павільйонами, прокату бричок або гетто-парку ленінських статуй. Ще на березневій зустрічі пролунала пропозиція створити у Каховці парк пам'ятників радянського періоду (подібний до парку Фрумушика-Нова), але самі кахівчани не бачать у цій ідеї перспектив. Владислава Базилевич поділилася сумнівами: безліч однакових Леніних уб'ють простір монумента. При цьому очікуваної монетизації не станеться — платити за те, щоб подивитися на Леніна, ніхто не буде.

«Не можна звільнитися від радянського минулого, постійно чіпляючись за нього в такий спосіб, за ці пам'ятники, муміфіковані абсолютно. Візьміть особливість, яка є, ограніть її, і нічого більше не потрібно. Це як біля діаманта взути старі потерті капці, тому ми, мотоспільнота, молодь, проти таких пропозицій», — каже Владислава. Разом із колегами вона пропонувала створити навколо Тачанки артпростір, проводити там мистецькі фестивалі та пленери, за допомогою голограм показувати подібні скульптурні групи з усього світу.

Усі пропозиції було перенаправлено до Українського інституту національної пам'яті. Інституту сподобалося одне, місту інше. Питання застопорилося, коли мова зайшла про ремонт пам'ятника, а тим часом Тачанкою зацікавилися інші сили.
Цінні сенси — цінний метал
7 листопада 2021 року краєзнавець Микола Огданець привів до Тачанки екскурсійну групу та помітив, що чогось бракує. Бракувало близько 200 кілограмів металу, який вандали вирізали з пам'ятника.

«Якщо такими темпами будуть пиляти, скоро нічого не залишиться, — написав Микола наступного дня. — Хочу запитати у тих, хто буде радіти тому, що цей монумент знищують чорні збирачі кольорового металу: а що ми залишимо дітям після себе, руїну, яку історію, що ми побудували, чим можна пишатися. Ми відстояли незалежність. Я люблю Україну, пишаюся тим, що я українець. І вважаю, що потрібно руйнувати стереотипи і пам'ятники в собі, всередині себе. Бронзова тачанка ні в чому не винна».
«потрібно руйнувати стереотипи і пам'ятники в собі, всередині себе. Бронзова тачанка ні в чому не винна»
При цьому треба розуміти, що простір біля Тачанки не занедбаний. За словами Миколи, навесні в рамках толоки небайдужі люди організували тут прибирання, пізніше, перед байкерським фестивалем, прибирали вже комунальники. Якщо навколо монумента і з'являється сміття, то його викидають люди, які працюють у полях неподалік, а зовсім не ті, хто приїжджає подивитися на пам'ятник. Самі комунальники першими подали заяву до поліції, коли побачили наслідки вандалізму. Винних швидко знайшли, але залишається питання, що робити далі.

Зараз у Каховці розглядають можливість організувати освітлення та відеоспостереження біля монумента, а також варіанти встановлення назад виламаних частин Тачанки. «Цей процес пішов, але на місці стоїть питання оформлення землі та створення хоча б народного музею», — розповів нам Микола Огданець.

Після того, як хвиля емоцій прокотилася соцмережами, акт вандалізму змусив відреагувати міську владу Каховки. Її представники звернулися до голови Південного міжрегіонального відділення УІНП Сергія Гуцалюка з ідеєю повернутися до проведення круглих столів щодо долі Легендарної тачанки. Але згодом з'ясувалося, що міська влада вирішила йти іншим шляхом — і почала готувати документи для внесення пам'ятника до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. За цією логікою, потреби в публічних обговореннях за участі українських експертів та УІНП нібито більше немає. Навіть якщо винести за дужки той факт, що з таким рівнем порушення автентичності (наслідки багаторічної діяльності вандалів) Тачанка не зможе увійти в список ЮНЕСКО, не дуже зрозуміло, чому ці дві стратегії — включення до списку ЮНЕСКО та публічні слухання — суперечать одна одній. Ми попросили прокоментувати ситуацію Сергія Гуцалюка, але він може тільки развести руками: УІНП готовий до спільної розмови, але не бачить готовності з боку Каховки.

Створюється парадоксальна ситуація: що міська влада, що УІНП, що краєзнавці, що байкери виходять з позиції необхідності збереження унікального монумента. Але в публічному просторі зависає просто батальне полотно, за яким ледве чутно скреготить інструмент того, хто пиляє чергове копито.
Скільки в тебе конячок?
Те, про що ми говорили, — це про спільноту. Важливо зрозуміти, що бачать у Тачанці люди, які виросли поряд. Для Владислави Базилевич Тачанка була точкою юнацьких мрій, коли їй було п'ятнадцять: «Виходиш у поле, і тобі нічого не заважає, і ти відчуваєш ось цю подачу, ось цей запах полину, бо весь пагорб у полині та квітах. Ти провалюєшся, ти потрапляєш в інший вимір і по-іншому відчуваєш час та простір. Ось це кільце історії, яке ти не можеш зупинити та змінити те, що було раніше. Але ти можеш змінити те, що буде далі. Про що ми з друзями тільки не мріяли. І важко пояснити словами, чому ми туди їздили, але я можу серцем це відчути. Нас туди тягнуло від міської суєти та крику. Ми хотіли помріяти та відчути, що щось уже позаду, але багато попереду. Ось цей рух четвірки».

Миколі Огданцю було чотири, коли вулицею Мелітопольською в Каховці везли для встановлення Тачанку: «Я розумію, що хтось буде сміятися, хтось крутитиме пальцем біля скроні. А для мене цей монумент — це історія, історія моєї держави, мого міста, моя історія».

Сьогодні Владислава привозить до Тачанки свою чотирирічну доньку. Забачивши монумент, вона кричить: «Мамо, дивися! Моїх конячок уже видно!». І продовжує: «Мамо, дивися, як вони біжать! Скільки ніг! А як вони біжать?».
Заголовне фото — Євген Нікіфоров, з серії «Про пам'ятники республіки», 2014–2021
Надано Євгеном Нікіфоровим