ГЛОСАРІЙ

Саме слово походить із французької мови та має значення «передового загону наступаючої військової одиниці». У цьому сенсі в англомовному вжитку авангард з'явився наприкінці 15 століття. Вважається, що стосовно митців його вперше використав Клод Анрі де Сен-Сімон, «батько французького соціалізму», ідеї якого значно вплинули, зокрема, на розвиток марксизму. У його роботі «Думки про літературу, філософію та індустрію» (Opinions littéraires, philosophiques et industrie,, 1825), опублікованій у рік смерті вченого, він, зображаючи митців як своєрідних священиків нового технологічного суспільства (багато його учнів були інженерами), зазначає, що вони слугуватимуть «авангардом» науки. Таке романтичне розуміння ролі митця набуло значного поширення у Франції 19 століття, додатково закладаючи темпоральний вимір — творчість стали сприймати як певний інтуїтивний імпульс, що передує раціональній думці, тож художники (і в Сен-Сімона також) обійняли позицію «пророків майбутнього».

На думку деяких впливових мистецтвознавців початку і середини 20 століття, як-от Клемента Грінберга, авангард неодмінно має знаходитись в опозиції до масової культури. Відсутність розуміння і прийняття художніх практик широким загалом також часто вважається однією з визначальних рис авангардистської творчої діяльності. На думку Петера Бюргера, вживання терміну щодо конкретного руху має обов'язково враховувати наявність у нього чіткої політичної позиції та наміру заперечити попередній статус мистецтва. Бюргер також є автором терміну неоавангард і проторював його вжиток для позначення розвитку американського і європейського мистецтва після Другої світової війни. Хоча модернізм і авангард мають різні темпоральні спрямування — сучасність і майбутнє відповідно, — авангард загалом вважають частиною модернізму. Серед мистецтвознавців доволі поширена думка, що з настанням постмодерної ситуації, поява авангарду на світовій художній сцені унеможливлюється. (Поліна Байцим)

В умовах селекції історичного знання, яку здійснює Влада (в тому сенсі, як її розуміє, наприклад, Мішель Фуко), частина історичної інформації у супроводі прозорих інтерпретаційних механізмів стає інструментом відтворення соціальної ідентичності (канон пам'яті за Яном Ассманом та Алейдою Ассман). Все, що не потрапляє до канону, складає архів пам'яті.

За Алейдою Ассман, архів пам'яті зберігається в історичних джерелах, які буквально знаходяться в архівах. Запитання історика можуть вивести їх «із тіні» та запустити творення нового канону, якщо це збігається з зацікавленістю Влади. Архів включає неактуальну інформацію, якої не потребує суспільство на даний момент, або репресовану інформацію, розповсюдження якої небезпечно для Влади. Це може бути пам'ять репресованих груп, позбавлених голосу в соціумі.

Протиставлення офіційної пам'яті (канон) та неофіційної (архів) викликає серйозну зацікавленість у філософії історії 20 століття. Поняття контрпам'яті, запропоноване Мішелем Фуко, представляє той самий феномен архіву в політичному вимірі.

Проблематика канону та архіву пам'ятання перегукується з проблемою визначення пам'яті переможців та пам'яті переможених. Польська дослідниця Єва Доманська аналізує твердження філософа та історика Кшиштофа Помяна про те, що пам'ять переможців стає офіційною, тобто посідає місце канону в термінології Алейди Ассман. Місце ж архіву в цій концепції посідає пам'ять переможених. Кшиштоф Помян наголошує, що вона може стати ревізіоністською. Це не репресована пам'ять (як її бачить Алейда Ассман), а саме ревізіоністська — отже, сюди потрапляють і концепції, що заперечують Голокост. (Оксана Довгополова)

Ротберґ доводить, що пам'ять про Голокост стала певним локомотивом для осмислення інших трагедій та злочинів. Дослідник аналізує художні способи осмислення трагедій 20 століття та демонструє, як рефлексія колоніалізму та рабства підштовхує проговорення травми Голокосту, а пам'ять концтабору, наприклад, дозволяє інтелектуалам середини 20 століття вибудувати свою позицію щодо Алжирської війни.

Осмислення історій, які зазвичай розглядаються окремо, дозволяє Ротберґу торкнутися сенсового ядра війн пам'ятей. Проблема конкурентної пам'яті — у впевненості в тому, що суб'єкт конкуренції є даним наперед. Модель багатовекторної пам'яті передбачає, що перетин та перекривання пам'ятей дозволяють конституювати публічний простір, а також індивідуальні та колективні суб'єкти — пам'ять має здатність розвиватись. Багатовекторна пам'ять дає нам можливість бачити публічну сферу як дискурсивний простір, де різні групи не просто артикулюють своє існування, а входять в існування через діалог з іншими. Ані пам'ять не належить групам, ані групи не належать пам'яті.

Потенціал гри з ненульовою сумою, за Ротберґом, полягає в тому, що публічна артикуляція колективної пам'яті травмованих соціальних груп надає іншим групам ресурси, які дозволяють сформулювати власні вимоги про визнання та справедливість. Дослідник наголошує на необхідності розвивати етику порівняння, яка допомагала б відрізнити продуктивні форми пам'яті від таких, які ведуть до присвоєння, конкуренції та тривіалізації. Майкл Ротберґ показує, наприклад, як афроамериканський дослідник та громадянський активіст Вільям Дюбуа (Du Bois) після відвідування Варшави та осмислення повстання у Варшавському гетто приходить до багатовекторного розуміння проблеми раси.

Ротберґ пропонує аналіз розрізнювальної подібності (differentiated similitude) — через відчуття спільного в досвіді інших груп ми як рефлексуємо непорівнюваність власної ситуації, так і бачимо потенціал створення нової солідарності та нової візії справедливості. Дослідник намагається піти від понять як унікальності, так і універсалізму. Наголос на унікальності події не дає можливості бачити пам'ять як діалогічний процес, а спроба піти в бік універсальності розмиває сутність трагічного досвіду, того, що робить його особливим.

Майкл Ротберґ пропонує уявити систему координат, де вертикальна вісь позначає політичний вплив (political affect) та фіксує полюси солідарності та конкуренції, а горизонтальна — фіксує полюси прирівнювання (equation) та розрізнення. З точки зору Ротберґа, дискурси, що базуються на розрізненні та солідарності, відрізняються більш продуктивним політичним потенціалом. Моральна солідарність та визнання асиметричності вимог жертв є етичними настановами концепції багатовекторної пам'яті. (Оксана Довгополова)

У Європі візуальний поворот можна було б ототожнити з дослідженням феноменології уяви (згадаймо працю Жана Поля Сартра «Психологія уяви») та візуального досвіду чи психології (тези Жака Лакана про «стадію дзеркала»). Візуальний поворот «видимий» у «граматології» Жака Дерріди, яка децентрувала «фоноцентричну» модель мови, переміщаючи увагу на видимі матеріальні сліди письма. Тут можна згадати дослідження візуальних медіа представниками Франкфуртської школи або наполягання Мішеля Фуко на історії та теорії влади/знання, що викривали розрив між дискурсивним і «видимим» — тим, що можна побачити, і тим, що можна сказати.

В англо-американській філософії варіації візуального повороту можна було простежити ще в семіотиці Чарльза Пирса, а потім у тезах Нельсона Гудмана про «мови мистецтва», які досліджують конвенції та коди, що лежать в основі нелінгвістичних символічних систем і, що важливіше, не опираються на припущення, що мова є парадигматичною для будь-якого смислу. Рішучість Рорті зовсім усунути візуальну метафору з нашого мовлення перегукувалася з іконофобією Людвіга Вітґенштайна та загальним занепокоєнням лінгвістичної філософії щодо візуального уявлення. Ця тривога, ця потреба захистити «нашу мову» від «візуального» є, припускав Мітчел, надійною ознакою того, що відбувався візуальний поворот.

Мітчел твердив, що занепокоєння Рорті полягало в тому, що для нього метафора «дзеркала» була спокусою позитивізму, а для Франкфуртської школи, навпаки, режим візуального асоціювався із засобами масової інформації та загрозою культури фашизму. Отже, сенс візуального повороту полягає не в тому, що ми маємо якийсь потужний наратив про візуальність, який диктує певні правила теорії сучасної культури, а в тому, що зображення утворюють точку специфічного тертя та дискомфорту в широкому діапазоні інтелектуальних досліджень.

Сьогодні зображення має статус між тим, що Томас Кун назвав «парадигмою» та «аномалією», що стає центральною темою обговорення в науках про людину, як це колись зробила мова. Тобто картинка чи зображення перетворилися на свого роду модель чи фігуру пояснення світу і людини. Мітчел твердить, що «найпростіший спосіб сформулювати цей стан — це сказати, що в епоху "видовища" (Гі Дебор), "нагляду" (Мішель Фуко) та повсюдного створення картинок і образів ми досі не знаємо, чим саме є зображення і візуальність, яким є відношення образу до мови, як зображення діють на спостерігачів і на світ, як слід розуміти їхню історію і що з ними робити». (Богдан Шумилович)

Перелік серйозних порушень міжнародного гуманітарного права містять чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 року та Додатковий протокол І до них від 8 червня 1977 року. Конвенції зобов'язують держави криміналізувати серйозні порушення міжнародного гуманітарного права у національному законодавстві. Україна виконала цю вимогу включенням в Кримінальний Кодекс України статті 438 «Порушення законів та звичаїв війни».

Держави повинні переслідувати в судовому порядку осіб, обвинувачуваних у вчиненні серйозних порушень міжнародного гуманітарного права, чи передавати таких осіб державі, готовій здійснити подібне переслідування. Іншими словами, на воєнні злочини (як і на інші види міжнародних злочинів) відповідно до Женевських конвенцій поширюється принцип універсальної юрисдикції. Він полягає у тому, що будь-яка держава може притягнути особу, винну у вчиненні воєнних злочинів, до кримінальної відповідальності, незважаючи на місце вчинення злочину та громадянства суб'єкта злочину чи його жертви.

Ще до прийняття вказаних конвенцій держави визнали злочинами певні порушення законів війни, багато з яких були кодифіковані у Гаазькому положенні про закони і звичаї сухопутної війни 1899 та 1907 років. У 1945 році Статут Нюрнберзького трибуналу визначив воєнні злочини як «порушення законів і звичаїв війни», серед яких: вбивства, жорстоке поводження або депортація цивільного населення на окупованих територіях; вбивство або жорстоке поводження з військовополоненими; вбивство заручників; розграбування суспільної чи приватної власності; безглузде знищення населених пунктів; руйнування, не спричинені військовою необхідністю тощо (ст. 6 (b) Статуту).

На міжнародному рівні воєнні злочинці притягувалися до відповідальності у межах діяльності Нюрнберзького та Токійського міжнародних військових трибуналів, Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії та Міжнародного кримінального трибуналу щодо Руанди, а також низки «гібридних» судових установ (Спеціальний суд для Сьєрра-Леоне, Надзвичайні палати судів Камбоджі тощо).

Наразі юрисдикцію щодо воєнних злочинів має Міжнародний кримінальний суд. Стаття 8 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду містить перелік складів воєнних злочинів, на які поширюється юрисдикція цього суду.

Відповідно до Конвенції про незастосовність строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності 1968 року, до воєнних злочинів строки давності не застосовуються.

Перелік воєнних злочинів, що становлять серйозні порушення Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, включає: навмисне убивство, катування і нелюдське поводження, включаючи біологічні експерименти, навмисне заподіяння тяжких страждань чи серйозного каліцтва, завдання шкоди здоров'ю; незаконне, невмотивоване і широкомасштабне руйнування і привласнення майна, не викликане військовою необхідністю, скоєних щодо осіб та майна, що знаходяться під захистом Конвенцій, примушування цивільної особи чи військовополоненого служити в збройних силах ворожої держави; позбавлення її прав на неупереджене і нормальне судочинство; незаконне депортування, переміщення цивільної особи; незаконний арешт цивільної особи; взяття заручників (ст. 50 ЖК І, ст. 51 ЖК ІІ, ст. 130 ЖК ІІІ, cт. 147 ЖК ІV).

Додатковий протокол I 1977 року розширює перелік серйозних порушень Женевських конвенцій, доповнюючи його наступними пунктами: перетворення цивільного населення чи окремих цивільних осіб або місцевостей, що не обороняються, і демілітаризованих зон на об'єкти нападу; здійснення нападу невибіркового характеру, що торкається цивільного населення чи цивільних об'єктів, коли відомо, що такий напад стане причиною великої кількості смертних випадків, поранень серед цивільних осіб; вчинення нападу на установки або споруди, що містять небезпечні сили, коли відомо, що такий напад стане причиною надмірних втрат життя, поранень серед цивільного населення або завдасть шкоди цивільним об'єктам; вчинення нападу на особу, коли відомо, що вона припинила брати участь у воєнних діях; віроломне використання на порушення статті 37 емблеми Червоного Хреста, Червоного Півмісяця; переміщення державою, що окупувала, частини її власного цивільного населення на окуповану нею територію, або депортація чи переміщення всього чи частини населення окупованої території у межах цієї території чи за її межі; невиправдана затримка репатріації військовополонених чи цивільних осіб; застосування практики апартеїду інших негуманних і принижуючих дій, заснованих на расовій дискримінації, які зневажають гідність особи; перетворення ясно розпізнаних історичних пам'яток, творів мистецтва або місць відправлення культу, які є культурною або духовною спадщиною народів і яким спеціальною угодою, укладеною, наприклад, у рамках компетентної організації, надається особливий захист, на об'єкт нападу, внаслідок чого вони зазнають великих руйнувань; позбавлення осіб, що знаходяться під захистом, права на неупереджене і нормальне судочинство (ст. 85 ДП І).

Воєнний злочин може полягати також у серйозних порушеннях інших норм міжнародного гуманітарного права, зокрема тих, що мають звичаєву природу. Щодо міжнародних збройних конфліктів, держави погодилися, що до таких злочинів відносяться певні порушення Гаазького положення у редакції 1907 року, зокрема: використання отруйних речовин, безглузде руйнування міст, не викликане військовою необхідністю, напад на місцевості, що не обороняються, напади на релігійні і культурні установи, розграбування суспільної й особистої власності. Ці джерела міжнародного права також застосовуються при кваліфікації порушень законів та звичаїв війни за статтею 438 Кримінального Кодексу України.

Стаття 8 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду визначає, що до воєнних злочинів під час міжнародних збройних конфліктів належать не тільки серйозні порушення Женевських конвенцій, але і 26 інших серйозних порушень законів і звичаїв війни, більшість з який держави розглядають як злочини ще з часів Другої світової війни. Деталізація складу кожного із названих воєнних злочинів, що належать до юрисдикції Міжнародного кримінального суду, міститься у окремому документі — Елементах злочинів.

Охарактеризовані норми застосовуються під час міжнародних збройних конфліктів. Договірних норм, що регулюють конфлікти неміжнародного характеру, у сучасному міжнародному праві набагато менше. Левова частка з них міститься у Додатковому протоколі II від 8 червня 1977 року. Положення Протоколу ІІ визначають дії сторін під час конфліктів неміжнародного характеру, однак не містять жодних норм щодо відповідальності, а сформоване в звичаєвому міжнародному праві визначення воєнних злочинів є недостатньо чітким. Римський Статут Міжнародного кримінального суду серед воєнних злочинів у конфліктах неміжнародного характеру визначає чотири серйозні порушення загальної статті 3 Женевських конвенцій 1949 року (зазіхання на життя і фізичну недоторканність, зазіхання на людську гідність, взяття заручників) і дванадцять серйозних порушень законів і звичаїв війни (як-от напади на цивільних осіб, грабіж, зґвалтування, заподіяння каліцтв). (Микола Гнатовський, Тимур Короткий)

У формі, запропонованій Фуко, генеалогія проблематизує традиційну для історичної науки концепцію «витоків» (Ursprung) як особливого початкового стану, який допомагає зрозуміти сучасність. Замість цього вона звертається до малозначимих, випадкових причин (pudenda origo), які у вільній грі випадкових сил створюють мереживо історичної тканини, підносячи на поверхню ті чи інші події, речі, поняття.

Історична реальність усвідомлюється генеалогістом не як res gestae (латинський термін, що означає «діяння», іноді перекладається як «історія» в сенсі сукупності фактів минулого — прим. Past / Future / Art), а радше як результат зупинки оповідача в тій чи іншій точці широкої і нескінченної гри інтерпретацій, яка завжди є насильницьким або прихованим привласненням системи правил і сама по собі не має жодного значення.

Генеалогічний підхід не є методологією per se, це — радше це особливий погляд на історичне минуле. Як такий він реалізується за допомогою трьох методологічних принципів: перервності, специфічності та екстеріорності (правила зовнішньої сторони). Перші два відображають переконання, що системи дискурсу слід вважати унікальними і такими, що не піддаються узагальненню та об'єднанню; вони не випливають з тривалої трансформації інших систем і їх можна зрозуміти лише через категорії власних систем. Принцип екстеріорності закликає уникати пошуку так званих «глибинних значень» у тому сенсі, як культура зазвичай прагне осмислити себе.

Зважаючи на таке антиметафізичне налаштування щодо історичної реальності, генеалогія цікавиться минулим більше з точки зору його зв'язку із суспільними практиками сучасності. Вона є «історією сучасності», яка зосереджується на дослідженні появи існуючих нині правил, практик та інститутів, які стверджують свою владу над нами тут і тепер. (Орися Біла)

Термін «геноцид» вийшов за межі міжнародно-правового дискурсу і досить широко використовується в політико-правовому контексті та історичних дослідженнях. Поняття геноциду широко використовується в текстах про злочини минулого та подекуди стає підґрунтям колективної ідентичності та формування політики держав. Для того, щоб коректно використовувати це поняття в роботі з історичним матеріалом, необхідно чітко розуміти його правову природу.

Поняття «геноцид» запропоновано у 1944 році Рафалем Лемкіним, який з початку 30-х років розробляв поняття злочину проти групи людей, об'єднаних певними ознаками. Завершену форму концепція Лемкіна отримала в процесі аналізу злочинів нацистів.

Закріплення злочину геноциду як окремого виду міжнародного злочину відбулося із прийняттям на Генеральній Асамблеї ООН Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього у 1948 році. На сьогодні в Конвенції беруть участь 152 держави.

Відповідно до ст. II Конвенції «...під геноцидом розуміються такі дії, що вчиняються з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку: (а) вбивство членів такої групи; (b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи; (с) умисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її; (d) заходи, розраховані на запобігання дітонародженню в середовищі такої групи; (е) насильницька передача дітей з однієї людської групи до іншої».

Конвенція 1948 року встановлює міжнародно-правову відповідальність держави за порушення відповідних зобов'язань, обов'язок держав передбачити кримінальну відповідальність індивідів за злочин геноциду та можливість притягнення індивіда до відповідальності міжнародним кримінальним судом. Але Конвенція не передбачає конкретних механізмів притягнення індивідів до кримінальної відповідальності на міжнародному рівні.

Міжнародна кримінальна відповідальність індивідів за геноцид з відповідними механізмами її реалізації була закріплена у ст. 4 (2) Статуту Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії, ст. 2 (2) Статуту Міжнародного кримінального трибуналу щодо Руанди. У Римському статуті Міжнародного кримінального суду ст. 6 присвячена злочину геноциду.

Кримінальне законодавство більшості держав, як правило, містить заборону геноциду (наприклад, ст. 442 Кримінального кодексу України). Щодо злочину геноциду діє принцип універсальної юрисдикції — будь-яка держава може претендувати на юрисдикцію щодо злочину геноциду незалежно від того, де його вчинено, і незалежно від національності злочинців та їхніх жертв. Окремі держави в національному кримінальному законодавстві та судовій практиці розширюють сферу злочину геноциду, додаючи до переліку захищених груп соціальні та політичні.

Вперше в юридичній практиці термін «геноцид» був використаний в обвинувальному висновку на Нюрнберзькому процесі, але у вироку ці злочини були кваліфіковані як злочини проти людяності. Під впливом вироку Нюрнберзького військового трибуналу щодо Голокосту у міжнародному праві склалась концепція злочину геноциду. Важливе значення щодо кваліфікації злочинів проти єврейського народу мав процес над Адольфом Ейхманом у 1961 році. Вироки міжнародних судових установ щодо злочину геноциду були винесені щодо Жана-Пола Акаєсу та Жана Камбанда (1998) Міжнародним кримінальним трибуналом щодо Руанди (геноцид проти тутсі), Радислава Крстича (2001) та Ратко Младича (2017) Міжнародним кримінальним трибуналом щодо колишньої Югославії (геноцид у Сребрениці). Сьогодні Міжнародний кримінальний суд розслідує кілька справ щодо злочину геноциду (справа проти Омара аль-Башира щодо геноциду у Дарфурі, ситуація в М'янмі).

Міжнародний суд ООН у 2007 році розглядав справу «Боснія та Герцеговина проти Сербії та Чорногорії» про застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, у якій дійшов висновку, що дії, вчинені у Сребрениці, були вчинені з конкретним наміром частково знищити групу мусульман Боснії та Герцеговини як таку. Відповідно, це були акти геноциду, вчинені членами ВРС (Дринський корпус) в Сребрениці та навколо неї приблизно з 13 липня 1995 року.

У своєму Рішенні від 3 лютого 2015 року у справі «Хорватія проти Сербії» про застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього Міжнародний суд ООН відхилив взаємні претензії Сербії та Хорватії щодо геноциду (обвинувачення проти Сербії у період з 1991 по 1995 років, обвинувачення проти Хорватії щодо операції «Буря»), визнавши недоведеним сторонами наявність геноциїдального умислу.

У справі «Гамбія проти М'янми» про застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього суд встановив тимчасові заходи щодо обов'язку М'янми вчинити у відношенні членів групи рохінджа дії щодо гарантування невчинення будь яких дій, які підпадають під Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.

Дефініція злочину геноциду передбачає надання захисту не лише фізичному, а й соціальному існуванню групи. Злочин геноциду передбачає наявність геноциїдального умислу. Хоча при вчиненні злочину геноциду здійснюється напад на індивідів, причиною такого нападу є саме належність цих індивідів до певної захищеної групи. Саме наявність умислу на знищення групи є основоположним елементом у складі злочину геноциду.

Діяння, що становлять злочин геноциду, можуть водночас становити воєнні злочини або злочини проти людяності. У такому разі всі відповідні норми повинні бути застосовані одночасно, з огляду на різні контекстуальні елементи цих злочинів.

Політико-правова оцінка подій минулого як геноциду здійснюється в тому числі рішеннями міжнародних організацій та національними парламентами.

У 2006 році прийнятий закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», який визнає Голодомор геноцидом Українського народу. (Тимур Короткий)

Після політичних перетворень кінця 1980-х екс-соціалістичні країни відчули необхідність очистити простір від численних радянських пам'ятників. Гранично рішучою в цьому контексті стала Угорщина. Відразу після 1989 року пам'ятники комуністичної доби були демонтовані в Будапешті та перевезені на околицю столиці, де в 1993 році було створено музей просто неба — парк «Мементо». Це державний парк, який відтворює концепцію музею «Будинок терору», присвяченого злочинам тоталітарних режимів на території Угорщини. «Мементо» демонструє атракціони на кшталт телефонної будки, з якої можна зателефонувати радянським лідерам.

Свідому іронію використано в концепції парку «Ґрутас», або «Ґруто», в Литві, неподалік Друскінінкаю. Це місце називають також Leninland або Stalinworld, що віддзеркалює сприйняття подібних парків як «Диснейленду комунізму». Парк був створений у 2001 році за ініціативою бізнесмена Вілюмаса Малінаускаса, який привіз до парку більш ніж сотню пам'ятників радянського часу. Відвідування парку перетворюється на справжній атракціон: його обнесено колючим дротом, по периметру стоять вишки, на території лунають радянські пісні. Увійти до парку можна через прохідну, як у військовій частині. Меню в ресторанчику на території «Ґрутаса» репрезентує серію натяків на убогу їжу радянських часів. Тут можна скуштувати борщ «Ностальгія» з характерних металевих мисок, котлети «Прощавай, молодість» з гречкою, оселедець «по-російськи» тощо. Все натякає, що їсти це можна тільки заради гри, бо в житті це неможливо.

«Мементо» та «Ґрутас» через іронічні практики репрезентують соціалістичне минуле як цілком зовнішнє, чуже, яке тимчасово опинилося на території країни, а потім зникло без сліду.

На території країн, що були частиною Радянського Союзу, практика створення гетто-парків значно відрізняється від описаного — хоча ми можемо зафіксувати їх існування від України до Казахстану. Пам'ятники радянського періоду залишилися в просторі цих держав після зникнення РССР, хоча й втратили свою ритуальну функцію. На території України внаслідок політики декомунізації місцеві органи мали прибрати комуністичні пам'ятники, що, наприклад, призвело до створення парку соціалістичної скульптури в селі Фрумушика-Нова. Парк радянського періоду існує також на території державного заповідника «Спадщанський ліс», присвяченого партизанській славі. Якщо в країнах колишнього соцтабору парки соціалістичної скульптури стають простором розваги, атракціону, то на території колишнього Союзу це справжні гетто-парки, бо вони є переважно місцем «виселення» монументів, подальше існування яких не концептуалізоване. (Оксана Довгополова)

Голокост це системне та теоретично обгрунтоване вбивство режимом нацистської Німеччини (1933–1945) людей за ознакою їхньої природи (етнічної, медичної або гендерної). Голокост був спрямований на повне знищення груп, які нацистська ідеологія визначала як своїх ворогів. Найбільш розповсюдженим розумінням поняття Голокосту є цілеспрямоване вбивство євреїв нацистським режимом. Є ширше розуміння Голокосту, яке включає всі категорії людей, яких нацисти вбивали не за їхні дії, а за те, ким вони є — євреїв, ромів, ментально хворих, гомосексуалістів. Виходячи з того, що жертвами Голокосту ставали люди, що належали до певних категорій, використовується також визначення Голокосту як категорійного насильства.

Зв'язок післявоєнного політичного проєкту Європи з осмисленням злочинів нацизму зумовлює формулювання тези про унікальність події Голокосту. Вона важлива для розуміння багатьох моментів у дослідженнях пам'яті.

Відразу після Другої світової війни злочин Голокосту був визнаний безпрецедентним та таким, аналогів якому неможливо знайти в історії. Ганна Арендт доводить, що нацизм перетворив вбивство на індустрію, повністю позбавивши своїх жертв людського ставлення: «Саме в цій жахливій рівності без братерства або гуманності — рівності, частиною якої могли б бути кішки та собаки, — ми бачимо, як у дзеркалі, образ пекла». Дослідниця зауважує, що для нацистів підтримка роботи фабрик смерті була важливіша за перемогу. «Надзвичайна трудність, с якою ми зустрічаємось, намагаючись зрозуміти інститут концентраційного табору та знайти йому місце в історії людства, полягає у відсутності утилітарних критеріїв; відсутності, яка більше за все відповідає за дивну атмосферу нереальності, що охоплює цей інститут та все, що з ним пов'язане». Голокост неможливо пояснити в категоріях антисемітизму, це інший за природою злочин. В концтаборі людина повністю позбавлена особистості, знаходиться об'єктом експерименту тотального домінування.

Важливий момент, на який звертає увагу Арендт, а згодом Патрік Дебуа: частиною плану нацистів було те, що що «в зовнішньому світі» у можливість такого злочину не повірять. Здоровий глузд не може осягнути злочинів, що не були спричинені пристрастю або вигодою. А наша етика, каже Арендт, не може впоратися зі злочинами, що виходять за межі десяти заповідей.

Безпрецедентність Голокосту полягає не в кількості жертв або вбивць. Катастрофа Голокосту змусила світ усвідомити цілковиту вірогідність здійснення індустрії вбивства та позбавлення людини права бути людиною. Розмивання значущості цього знання загрожує існуванню післявоєнного політичного проєкту, вписаного в оптику прав людини.

У післявоєнній Європі, а особливо в Німеччині, заперечення тези унікальності події Голокосту увійшло до числа однозначно засуджуваних. Спроби представити Голокост в загальному ряду злочинів тоталітарних режимів сприймалися як спроби виправдання нацизму. У 1986–87 роках у ФРН відбувся так званий «спір істориків» (Der Historikerstreit), спричинений доказами німецького історика Ернста Нольте щодо необхідності проводити порівняльний аналіз злочинів тоталітарних режимів. Потужні публічні дебати з цього приводу завершилися визнанням слушності доводів філософа Юрґена Габермаса щодо необхідності протистояння «ревізіонізму».

Теза про унікальність Голокосту в перші десятиліття після Другої світової війни була результатом спроб осмислення безпрецедентного досвіду катастрофи, а пізніше стала підтримуватись на політичному рівні європейськими країнами як наріжний камінь існуючого політичного проєкту Європи. В останні десятиліття твердження унікальності події Голокосту є головним чином політичним та подекуди зустрічає критику з боку академічних дослідників, які вбачають капсулювання теми в собі шкідливим для досліджень власне Голокосту. Входження на політичну арену у 90-ті роки нових східно- та центральноєвропейських держав актуалізувало тему необхідності порівняння злочинів тоталітарних держав та дорощування європейського проєкту більш широкою антитоталітарною аргументацією.

Слово Голокост походить від грецького слова ὁλοκαύστος, яке означає «всеспалення». Це слово не підтримується в єврейських спільнотах, тому що може зміщувати розуміння того, що сталося. «Всеспалення» — це жертвування ритуальної тварини заради отримання милості від вищих сил. Використання сакральної термінології, таким чином, перетворює один із найстрашніших злочинів в історії людства на осмислену дію заради майбутніх вигод. Тому в єврейському світі для іменування Голокосту використовується слово Шоа. Голокост ромів отримав декілька назв: Параймос, Калі Траш, Самударіпен. (Оксана Довгополова)

Дебуа запропонував термін «Голокост від куль» через впевненість в тому, що для всього світу символом Голокосту є Аушвіц — табір смерті, куди звозили людей з усієї Європи та де вбивство ставало індустрією смерті. Дебуа переконаний, що акції масових розстрілів людей безпосередньо біля їхніх домівок залишаються в тіні Аушвіцу — це своєрідний невідомий Голокост, який здійснювався ще до рішень Ванзейської конференції в січні 1942 року. Перший період Голокосту здійснювався переважно через розстріли, тому Дебуа запропонував поняття «Голокост від куль».

Поняття неодноразово критикувалося дослідниками як неповне: масові вбивства на місцях здійснювалися не тільки через розстріли. Але виходячи з того, що кращого визначення для цього періоду не знайшли, використовують «Голокост від куль» з розумінням певної обмеженості поняття.

Патрік Дебуа є не стільки теоретиком, скільки практиком пошуку місць масових вбивств, які дуже часто залишаються неозначеними. Українською перекладено книгу Дебуа «Хранитель спогадів. Кривавими слідами Голокосту» (Київ, Дух і Літера, 2011, 336 с.). (Оксана Довгополова)

Традиційним історичним дослідженням притаманний дискурс неперервності (continuité), тісно пов'язаний з такими поняттями, як «традиція», «вплив», «розвиток», «ментальність», «дух епохи» тощо. Історія ідей часто звертається до цих понять, хоча вони надто розмиті, аби бути здатними що-небудь пояснити.

Поняття неперервності і традиції, на думку Фуко, — умовні, штучно нав'язані, так само як «ментальність» чи «дух», ціль яких — встановити спільність смислу між одночасними і послідовними явищами однієї епохи, чи, скажімо, пояснити єдність колективної свідомості. Ці звиклі і, на перший погляд, цілком природні та необхідні концепти є цілком штучними утвореннями, які нав'язують методологію і спосіб трактування проблем. Фуко закликає перестати вірити в самоочевидність цих понять і визнати, що вони не є надійною точкою, виходячи з якої можна ставити інші питання.

Слід відмовитися від історичного телеологізму — ситуації, коли смисл історії пояснюється з точки зору її остаточної мети і наративу, який підводить до неї. На противагу французькому історику Франсуа Фюре, який стверджував, що наративна історія завжди є телеологічною (тобто лише «закінчення» історії робить можливим вибір і осмислення подій, які її конституюють), Фуко розглядав історичну подієвість принципово нетелеологічно: єдність історичного процесу — не більш ніж ілюзія, в якій історик сприймає кінцеву точку як ціль, «місце, в яке потрапляє снаряд сам собою, як мішень, в яку спеціально цілились» (Поль Вен). (Орися Біла)

Ґумбрехт окреслює рамки історичного часу й історичної картини світу — і констатує їхній кінець. Точкою відліку стає умовний 1800 рік, коли історизація проникла в усі сфери культури. Часова модель, в якій минуле можна було залишити позаду, а у майбутньому бачити можливості для найамбітніших змін, «так швидко й успішно усталилася в західноєвропейській культурі, що її досі часто плутають із часом». Натомість після 1945 року ця структура розладналася: минуле почало зухвало наступати на теперішнє — із накопиченням баз даних, відкриттям архівів, переглядом і переосмисленням лінійної та офіційної історії, ностальгією за недавніми десятиліттями тощо.

У той самий час майбутнє перестало бути набором сценаріїв для кращого життя й реалізації утопічних проєктів. Сьогоднішній образ майбутнього став складатися радше з різного роду загроз та постає як «заблоковане майбутнє». Тиск минулого й закритість майбутнього формують особливий статус сучасності, в якій всі події відбуваються в момент «зараз», в формулі, яку Ґумбрехт бере в Нікласа Лумана: «Теперішнє всеохопне». (Борис Філоненко)

Термін походить від латинського слова implicāre, яке означає «бути тісно пов'язаним».

Залучений суб'єкт має місце, яке пов'язане з владою та привілеями, але при цьому безпосередньо не є агентом реалізації злочинної політики. Це не позиція співучасті (complicity), але дуже близька. Співучасть передбачає залучення — але залучення не обов'язково включає співучасть.

Ці люди живуть на території злочинної держави або успадковують бенефіції, що пов'язані з колишніми державними злочинами. Вони не контролюють режим та не мають відношення до його формування. Це не жертви та не злочинці, при цьому й не пасивні спостерігачі (bystanders). У непрямий спосіб їхні дії підкріплюють відтворення позицій жертв та злочинців.

Способи залученості є складними та подекуди контроверсійними. Майкл Ротберґ ставить питання, чи може усвідомлення залученості та привілейованості трансформуватися в активні форми опору структурам насильства та експлуатації? Чи може залучений суб'єкт стати політичним суб'єктом? Розуміння власної залученості породжує форми солідарності, які базуються на загальній парадигмі прав людини.

Дискурс прав людини створює два важливих моменти в розумінні поняття залученого суб'єкта: ідею значущості пам'яті для теорії/практики та створення рамки для думки про солідарність поза соціальними та географічними кордонами. Саме в рамках дискурсу прав людини стає можливим співчувати людині з інших хронологічних та географічних спільнот. (Оксана Довгополова)

Поняття «злочинів проти людяності» є надзвичайно важливим у питаннях пропрацювання травматичного минулого, тому потребує пояснень у контексті історії виникнення та міжнародно-правової кваліфікації. Традиційно семантичне та юридичне значення цього елемента було досить спірним: з англійської та французької мов (відповідно, «humanity» або «humanité») його офіційно перекладали то як «людство», то як «людяність».

Вважають, що термін «злочин проти людяності» з'являється в 1915 році, коли Велика Британія, Франція та Росія видали спільну декларацію щодо масового вбивства вірменів в Османській імперії (що пізніше набуває визнання як геноцид). Під час Другої світової війни поняття «злочину проти людяності» розробляв Герш Лаутерпахт, в оптиці якого термін був використаний в роботі Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі (1945–1946). Дослідник бачив необхідність базуватися у визначенні на правах індивіда, а не групи. Такий підхід надає можливість визнавати злочинами практики нелюдського поводження, які не обов'язково збігаються з масовими вбивствами.

Міжнародна кримінальна відповідальність індивідів за злочини проти людяності встановлена у статутах Міжнародного військового трибуналу для переслідування та покарання головних воєнних злочинців європейських країн Осі, який працював в Нюрнберзі (1945–1946), Міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу в Токіо (1946–1948), Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії (1993–2017), Міжнародного кримінального трибуналу щодо Руанди (1994–2015), Міжнародного кримінального суду.

Згідно зі статтею 7 Статуту Міжнародного кримінального суду, злочином проти людяності визнається будь-яке з таких діянь, коли вони вчиняються в межах широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, і якщо такий напад вчиняється свідомо: 1) вбивство; 2) винищення; 3) поневолення; 4) депортація або насильницьке переміщення населення; 5) тюремне ув'язнення або інше жорстоке позбавлення фізичної волі на порушення основоположних норм міжнародного права; 6) катування; 7) зґвалтування, сексуальне поневолення, примушування до проституції, примусова вагітність, примусова стерилізація або будь-які інші форми сексуального насильства співставної тяжкості; 8) переслідування будь-якої групи або спільноти, що може бути ідентифікована, за політичними, расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, гендерними, або за іншими мотивами, які повсюдно визнані неприпустимими, згідно з міжнародним правом, у зв'язку з будь-якими діяннями, вказаними в цьому пункті або будь-якими злочинами, що підпадають юрисдикцію Суду; 9) насильницьке зникнення людей; 10) злочин апартеїду; 11) інші нелюдські діяння аналогічного характеру, які полягають в умисному завданні сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень або серйозної шкоди психічному або фізичному здоров'ю.

Характерною ознакою злочинів проти людяності є наявність широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення. На відміну від злочинів проти людяності, склад злочину геноциду передбачає спеціальний умисел суб'єкта злочину знищити певну захищену групу повністю або частково. На кваліфікацію дій як злочинів проти людяності не впливає наявність чи відсутність збройного конфлікту. За наявності такого конфлікту ці ж дії, якщо вони становлять серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, можуть кваліфікуватися і як воєнні злочини.

У межах Комісії міжнародного права ООН підготовлено проєкт конвенції про запобігання злочинам проти людяності та покарання за них (Тимур Короткий).

Настанови історизму як наукового підходу формуються в 19 столітті в період формування історії як науки. Історики Леопольд фон Ранке та Йохан Густав Дройзен виходили з необхідності розробити методологію соціального пізнання, яка принципово відрізняється від пізнання в природничих науках. Ранке висував аргументи, які б показали неможливість базувати історичне пізнання на кількісних методах. Зауважуючи прорив історизму, німецький історик 20 століття Фрідріх Мейнеке наголошує на тому, що історизм подолав генералізуючий підхід в розумінні соціальних явищ, який передбачав, що сутність людини у всі часи залишалася незмінною. Висунувши індивідуалізуючий принцип, історизм показав, що різниця в картинах світу різних часів зумовлена не пануванням пристрастей та забобонів, а наявністю різних принципів організації знання про світ та людину в ньому. При цьому, як каже Мейнеке, історизм не виключає пошуку загальних закономірностей.

Німецький філософ Вільгельм Дільтей використовував поняття історизму для позначення загального методу гуманітарних наук (наук про дух), який кардинально відрізняється від методології пізнання в науках про природу.

Критика гуманітарного пізнання як бездоказової метафізики з боку позитивістської теорії підштовхнула історичну науку до ретельної розробки власної методології, що базується на «критиці джерел» як засобі досягнення об'єктивності історичного знання. Історизм в позитивістськи орієнтованій історичній науці максимально далекий від будь-якої метафізичної настанови та є підґрунтям для реконструкції змінюваних у часі форм організації суспільства. В цьому контексті необхідно згадати паризьку «Школу хартій» та методологічні пошуки Шарля-Віктора Ланглуа та Шарля Сеньобоса.

Наприкінці 19 століття та на початку 20 століття ідеї історизму продуктивно розвивали історики Бенедетто Кроче та Робін Колінгвуд, надаючи можливість історичному знанню опанувати невидимі для позитивістської методології історії теми саморозуміння людей різних епох, формування картин світу. Кроче та Колінгвуд вивчають природу власне історичного знання, яке також є продуктом постановки істориком запитань до того, що з позиції сьогодення виглядає хаосом історичного знання. Коллінгвуд твердить, що кожна сучасність має власне минуле, кожна реконструкція минулого є реконструкцією минулого саме цієї сучасності. Минуле ніколи не може бути схоплене в його цілісності. Для історизму цього періоду важливо бачення включеності історика в його сучасність і неможливість стати «над», тобто досягти абсолютної об'єктивності. Внесок у формування такої настанови вніс також Освальд Шпенглер своєю тезою про неподоланність меж окремих культур. Філософ Мартін Гайдеґґер наголошує, що ми оцінюємо мислення минулого, виходячи з горизонту мислення сьогодення. Розглянути минуле з абсолютної позиції неможливо.

В 1930-ті роки Фрідріх Мейнеке узагальнює розвиток історизму та розмірковує над критичним ставленням до нього, що формується в другій половині 19 століття. Фіксуючи, що історизм є продуктом західного типу культури, Мейнеке зауважує можливість гіпостазування понять, отже, наділення абстрактних понять самостійним існуванням, що може призвести до перекосів у розумінні природи соціального (тобто описує природу історицизму).

Принцип історизму має базову методологічну значущість в марксизмі. Марксизм наголошує на необхідності бачити будь-який феномен у контексті його історичних зв'язків, аналізувати будь-яке явище через аналіз того, як цей феномен з'явився в історії, які важливі стадії він пройшов в своєму розвитку та які наслідки його існування має в сьогоднішньому дні. В марксистській настанові бачення історизму набуває форми історицизму.

Сьогодні поняття історизму розуміється переважно як спосіб роботи з феноменами, що змінюються в часі, виникнення та зникнення яких визначається певною ситуацією, яка складається в попередню епоху.

На початку 21 століття вкотре наголошується необхідність розрізнення історизму та історицизму. Так, сучасний теоретик історичного знання Стефан Бергер зауважує, що він свідомо використовує поняття історизм (historism) у тій традиції, яка закладена Леопольдом фон Ранке (в німецькій традиції Historismus). Бергер висловлює свою солідарність з Карлом Поппером у визначенні історицизму (Historizismus) як вчення про історію як процес, що рухається передвизначеними законами до конкретної мети. Бергер зауважує проблему англійської мови, яка використовує поняття історизму та історицизму як синоніми, та закликає наслідувати німецьку понятійну традицію. (Оксана Довгополова)

Настанови історизму як наукового підходу формуються в 19 столітті в період формування історії як науки. Історики Леопольд фон Ранке та Йохан Густав Дройзен виходили з необхідності розробити методологію соціального пізнання, яка принципово відрізняється від пізнання в природничих науках. Ранке висував аргументи, які б показали неможливість базувати історичне пізнання на кількісних методах. Зауважуючи прорив історизму, німецький історик 20 століття Фрідріх Мейнеке наголошує на тому, що історизм подолав генералізуючий підхід в розумінні соціальних явищ, який передбачав, що сутність людини у всі часи залишалася незмінною. Висунувши індивідуалізуючий принцип, історизм показав, що різниця в картинах світу різних часів зумовлена не пануванням пристрастей та забобонів, а наявністю різних принципів організації знання про світ та людину в ньому. При цьому, як каже Мейнеке, історизм не виключає пошуку загальних закономірностей.

Німецький філософ Вільгельм Дільтей використовував поняття історизму для позначення загального методу гуманітарних наук (наук про дух), який кардинально відрізняється від методології пізнання в науках про природу.

Критика гуманітарного пізнання як бездоказової метафізики з боку позитивістської теорії підштовхнула історичну науку до ретельної розробки власної методології, що базується на «критиці джерел» як засобі досягнення об'єктивності історичного знання. Історизм в позитивістськи орієнтованій історичній науці максимально далекий від будь-якої метафізичної настанови та є підґрунтям для реконструкції змінюваних у часі форм організації суспільства. В цьому контексті необхідно згадати паризьку «Школу хартій» та методологічні пошуки Шарля-Віктора Ланглуа та Шарля Сеньобоса.

Наприкінці 19 століття та на початку 20 століття ідеї історизму продуктивно розвивали історики Бенедетто Кроче та Робін Колінгвуд, надаючи можливість історичному знанню опанувати невидимі для позитивістської методології історії теми саморозуміння людей різних епох, формування картин світу. Кроче та Колінгвуд вивчають природу власне історичного знання, яке також є продуктом постановки істориком запитань до того, що з позиції сьогодення виглядає хаосом історичного знання. Коллінгвуд твердить, що кожна сучасність має власне минуле, кожна реконструкція минулого є реконструкцією минулого саме цієї сучасності. Минуле ніколи не може бути схоплене в його цілісності. Для історизму цього періоду важливо бачення включеності історика в його сучасність і неможливість стати «над», тобто досягти абсолютної об'єктивності. Внесок у формування такої настанови вніс також Освальд Шпенглер своєю тезою про неподоланність меж окремих культур. Філософ Мартін Гайдеґґер наголошує, що ми оцінюємо мислення минулого, виходячи з горизонту мислення сьогодення. Розглянути минуле з абсолютної позиції неможливо.

В 1930-ті роки Фрідріх Мейнеке узагальнює розвиток історизму та розмірковує над критичним ставленням до нього, що формується в другій половині 19 століття. Фіксуючи, що історизм є продуктом західного типу культури, Мейнеке зауважує можливість гіпостазування понять, отже, наділення абстрактних понять самостійним існуванням, що може призвести до перекосів у розумінні природи соціального (тобто описує природу історицизму).

Принцип історизму має базову методологічну значущість в марксизмі. Марксизм наголошує на необхідності бачити будь-який феномен у контексті його історичних зв'язків, аналізувати будь-яке явище через аналіз того, як цей феномен з'явився в історії, які важливі стадії він пройшов в своєму розвитку та які наслідки його існування має в сьогоднішньому дні. В марксистській настанові бачення історизму набуває форми історицизму.

Сьогодні поняття історизму розуміється переважно як спосіб роботи з феноменами, що змінюються в часі, виникнення та зникнення яких визначається певною ситуацією, яка складається в попередню епоху.

На початку 21 століття вкотре наголошується необхідність розрізнення історизму та історицизму. Так, сучасний теоретик історичного знання Стефан Бергер зауважує, що він свідомо використовує поняття історизм (historism) у тій традиції, яка закладена Леопольдом фон Ранке (в німецькій традиції Historismus). Бергер висловлює свою солідарність з Карлом Поппером у визначенні історицизму (Historizismus) як вчення про історію як процес, що рухається передвизначеними законами до конкретної мети. Бергер зауважує проблему англійської мови, яка використовує поняття історизму та історицизму як синоніми, та закликає наслідувати німецьку понятійну традицію. (Оксана Довгополова)

У ході вибудовування своїх відносин зі світом людина формує емоційний зв'язок з певними співтовариствами, переносячи на себе характеристики, що визнані притаманними представникам групи. Найпростішим поясненням групової ідентифікації є генетична спорідненість: я така(-ий), як мої предки та інші люди, що належать до мого народу, родини, міста, провінції, тощо. Відповідно людина вважає, що вона є такою самою, як її предки: пишається їхніми перемогами та подекуди не може звинуватити предків у чомусь, бо це схоже на звинувачення себе.

Але приналежність до великої спільноти не обов'язково обумовлена «генетично» — це очевидно на прикладі специфічних колективних ідентичностей багатонаціональних просторів. Відомі й приклади багатоетнічних націй, особливість яких не дорівнює сумі етнічних характеристик спільнот, що до неї входять. Отже, колективна ідентичність обумовлюється індивідуальною згодою репрезентувати себе представником спільноти. Виходячи з того, що знання про минуле спільноти є дуже важливим фактором ідентифікації, можна стверджувати, що людина відчуває серйозну емоційну спорідненість з людьми та подіями минулого.

У ситуації впевненості в сутнісній єдності всіх представників соціальної спільноти людина подекуди некритично ставиться до вчинків людей минулого та вважає чеснотою готовність захищати їх від будь-яких звинувачень. Ціннісний каркас такої позиції будується на впевненості у вищій цінності спільноти, заради процвітання якої можна знехтувати інтересами окремих індивідів. Зв'язок представників спільноти вважається в такій настанові сакральним, а спроби критичного аналізу підпадають під визначення святотатства.

Якщо ж ціннісна ієрархія будується на цінності життя та гідності людини, відносини зі світом будуються на інших принципах. У такій ситуації виправдання будь-якої дії предків неприйнятне. До минулого людина підходить критично та відповідально. Розуміючи, що вона не несе відповідальності за злочини предків, людина може пропрацювати минуле в контексті неможливості повторення колишніх злочинів.

Проблема використання поняття історичної відповідальності полягає в тому, що його дуже часто змішують з поняттям історичної провини. Коли говоримо про юридичну відповідальність, це означає застосування примусових заходів за вчинене правопорушення до винної особи. Важливо розрізняти вину та відповідальність, коли йдеться про їх колективний вимір.

Однією з найбільш показових демонстрацій історичної відповідальності є жест Віллі Брандта, федерального канцлера ФРН (1969–1974). З 1929 року він брав участь у соціал-демократичному русі в Німеччині, а з приходом Гітлера до влади був змушений емігрувати в Норвегію та був позбавлений німецького громадянства. В роки Другої світової війни він вів активну антинацистську роботу, а до Німеччини повернувся тільки в 1945-му (а громадянство повернув собі тільки в 1948-му). Як канцлер ФРН у 1970 році Віллі Брандт відвідав Польщу з офіційним візитом. Перед пам'ятником героям та жертвам повстання у Варшавському гетто канцлер став на коліна. По-перше, це не була частина офіційного протоколу, а по-друге, це не було спокутуванням особистої провини — Віллі Брандт навіть не був громадянином нацистської Німеччини, щоб відчувати провину за злочин. Але як офіційний представник Німеччини він здійснив жест колективної відповідальності, продемонстрував, що держава, представником якої він є зараз, побудована на цінностях, які радикально відрізняються від нацистських.

Цей жест максимально чітко демонструє різницю між колективною виною та колективною відповідальністю. Відповідальність береться на себе дорослою особистістю, яка здатна розрізняти інфантильне самовиправдання, каяття за чужі злочини та пропрацювання минулого. (Оксана Довгополова)

«Історична пам'ять» — цілеспрямовано сконструйований засобами історичної політики відносно стійкий набір взаємопозв'язаних колективних уявлень про минуле певної групи, кодифікований і стандартизований у громадських, культурних, політичних дискурсах, стереотипах, міфах, символах, мнемонічних і комеморативних практиках. Наприклад, відзначення пам'ятних дат, таких як День пам'яті жертв голодоморів, День Перемоги, День Незалежності у багатьох країнах — США, Франції, країнах Латинської Америки, Африки, Азії і т. ін. За певних обставин історична пам'ять чи її фрагменти сакралізуються і можуть набувати ознак громадянської релігії.

Історична пам'ять може перетворюватися на поле конфліктів через те, що різні суспільні, культурні, релігійні, соціальні групи і навіть нації та держави нерідко конструюють власну версію пам'яті про одні й ті самі події минулого. Наприклад, пам'ять про Громадянську війну середини 19 століття в США і через 150 років розділяє північні і південні штати, пам'ять про Другу світову війну є невичерпним джерелом конфлікту між Японією і Китаєм, «спільне минуле» по-різному пам'ятають жителі Західної України і Польщі. (Георгій Касьянов)

Історична політика здійснюється від імені політичних, культурних, етнічних та інших суспільних груп у боротьбі за владу, за її утримання або перерозподіл. Вона є засобом забезпечення політичної, культурної та інших форм лояльності великих суспільних груп, а також утримання ідеологічного і політичного контролю над ними.

Найвиразнішою рисою історичної політики є ідеологічна і політична інструменталізація як історії (тобто впорядкованої версії знань і уявлень про минуле), так і пам'яті, утилітарне використання історії і пам'яті у внутрішній політиці, юридичних та законодавчих практиках, суспільних конфліктах, зовнішній політиці. Історична політика здебільшого апелює до вже наявних культурних стереотипів або створює нові. Вона спеціалізується на створенні та відтворенні симулякрів, створює гіперреальність, яка не тільки заміщує реальність, але й здатна активно впливати на неї.

Державне регулювання змісту історичної освіти, створення спеціалізованих інститутів для пропаганди і поширення офіційної версії минулого (таких, як Інститути національної пам'яті в Польщі, Україні, Чехії, Словаччині, «комісії правди» в посттоталітарних суспільствах), спеціалізованих музеїв і меморіальних місць (наприклад, Національний музей Голодомору-геноциду, Музей Варшавського повстання, Дім Терору в Будапешті, музей комунізму в Празі), ухвалення спеціальних законів, які регулюють сферу історичної пам'яті, дозволяють або забороняють певні форми публічної інтерпретації минулого, регулювання цих інтерпретацій за допомогою судових практик (наприклад, практика заборони «заперечення Голокосту» в деяких європейських країнах), створення міжурядових комісій істориків і «спільних підручників», усе це — історична політика. (Георгій Касьянов)

Безпрецедентність злочинів нацизму змусила поставити питання про межі індивідуальної виновності кожного, хто належав до політичної нації. Це породило феномен «німецької провини» — колективного звинувачення німців за діяння або злочинне недіяння щодо Голокосту. Елементом реалізації концепції «німецької вини» була політика денацифікації, яку проводили країни-переможниці в Німеччині після 1945 року.

Неодноразово зауважувалося, що політика денацифікації не заторкнула глибин свідомості німців, що покарання досягло нечисленних злочинців, а самі свідки/участники існування нацистського режиму прийняли денацифікацію суто поверхнево. Ханна Арендт говорить про феномен втечі від відповідальності, коли людина замість проговорювання злочину хоче виправдати сучасників, показати позитивні риси життя при нацизмі, перекручує факти заради демонстрації того, що «вони перші почали». Можна нагадати слова Теодоро Адорно, який наводить приклад ретельного вираховування кількості жертв заради демонстрації ситуації «ми квити». Арендт в наявності цієї брехні вбачає наслідки нацистської пропаганди. Вона впевнена, що єдиною мислимою альтернативою денацифікації була б революція — вибух спонтанного гніву німецького народу проти тих, хто скоїв злочини. Але цього не сталося.

Спроби порівняти злочини нацизму з діяннями інших тоталітарних режимів інтерпретувалися як намір виправдати злочин: якщо це відбувалося також в інших державах, значить, це нібито був «нормальний» етап історії, який неможливо оминути. Всередині самої Німеччини заперечення унікальності події Голокосту стало предметом заборони, що подекуди викликає критику з поля демократичних цінностей.

«Історична вина» пройшла у своїй еволюції декілька етапів. Наприкінці 60-х «бунтівне покоління» звинуватило своїх батьків у боягузтві та потуранні нацизму. В 80-ті відбувся так званий «спір істориків», де питання про неможливість порівняння досвіду нацистської Німеччини з іншими державами було вирішено на користь непорушності тези про унікальність події Голокосту. В 90-ті почалося обговорення проблеми страждання німецького народу під час Другої світової — проблеми, яка багато років відкидалася як недоречна: народ, який спричинив найбільшу катастрофу ХХ століття, не може нарікати на власні страждання. Наслідки нехтування цією темою показав, наприклад, Гюнтер Грасс в романі «Траєкторія краба».

Колізія «німецької вини» полягає в питанні співвідношення неможливості звинувачувати цілу спільноту та неможливісті не звинуватити всіх, хто мав відношення до німецької держави. Від початку лунали голоси про неприйнятність колективного обвинувачення навіть у ситуації зустрічі зі злочином нацизму. Так, Віктор Франкл, який сам пережив досвід перебування в концтаборі, наголошував на неможливості загального звинувачення представників спільноти: провина може бути тільки особистою, людина не може бути звинувачена в тому, що скоїли інші люди. Франкл вважав застосування «колективної вини» щодо людей, які досягли дорослого віку після війни, злочинним та божевільним.

Водночас для німецьких інтелектуалів питання вини було викликом, відповідь на який мала визначити можливість післявоєнного життя. Класичні відповіді на питання дав Карл Ясперс. Ясперс розрізняє чотири рівні провини:

1. Кримінальний — доведена судом провина індивіда за скоєні ним злочинні дії.
2. Політичний — провина керівництва країни та відповідальних політичних лідерів за ситуацію, в яку вони поставили всіх людей, що знаходяться під їхньою владою; крім того, кожна людина діяльністю чи бездіяльністю впливає на політичні трансформації в країні.
3. Моральний — визначення за допомогою власної совісті ступеню власної відповідальності за злочин, який міг бути скоєний не з моєї волі, але з моєю участю в тій чи іншій формі. На цьому ж рівні знаходиться феномен злочинця «з чистою совістю» — коли людина виправдовує свої дії виконанням наказу. Ясперс визначає це як «лживу совість».
4. Метафизичний — відсутність абсолютної солідарності з людиною як з людиною. Ясперс зауважує, що неможливо вимагати від людини, щоб вона йшла на вірну смерть — тому неможливо звинуватити людей, що вони не захищали інших ціною власного життя. Але кожен, хто не опирався вбивству та нарузі над іншими людьми через страх смерті, все одно чує в собі голос, який каже йому про провину. Інстанцією тут, на думку Ясперса, є тільки Бог.

Ханна Арендт в есеї «Організована провина та загальна відповідальність» показує, що тоталітарна держава руйнує територію нейтрального повсякденного життя людей та створює такі умови, в яких неможливо не здійснювати злочин або не брати в ньому участь. За словами Арендт, союзники під час війни мали можливість визначити супротивника нацизму — це побачити, як нацисти його повісять. Жах викликає створення тотальної машини вбивства, яку обслуговували не тисячи окремих катів, а весь народ. У своєму зверненні до Карла Ясперса Арендт зауважує, що жахливі наслідки функціонування тоталітарної системи не залишають можливості не поставити запитання кожному німцю: що ви робили з 1933 по 1945 роки? З цього виникає «спокуса робити узагальнення».

Ханна Арендт зверталася до Карла Ясперса як до людини без прихованих мотивів, яка завжди відкрито мала справу зі світом. Міркуючи про відносини між народами, філософиня зауважує, що після Другої світової можливість говорити зберігається тільки на рівні відмови від колективної ідентичності. Якоюсь мірою це повторює Віктор Франкл, визнаючи можливість поняття «колективна відповідальність» в планетарному масштабі. Частина організму людства не може хворіти окремо, хворіє весь організм. Як Франкл, так і Арендт зауважують, що народи, які не долучилися до злочинів нацизму, не мають вбачати в цьому власну заслугу. А розповсюджену пихату впевненість в тому, що «ми б такого нікого не зробили», Ханна Арендт називає «вульгарним виворотом нацистських доктрин».

Цитуючи сучасників трагедії Другої світової, ми розуміємо, що питання колективної відповідальності є значно ширшим та неодноразово поставало в нових ракурсах. Йдеться як про роботу з травмами минулого, так і про події, які на наших очах входять в простір пам'яті. Наголосимо також на розрізненні між співучастю та причасністю, яке проводить сучасний філософ Михаїл Нємцев, аналізуючи події сьогодення. Представник держави, відповідальної за злочини, може не бути співучасником, але не може відмовитись від причасності. Щодо відносин з подіями минулого, можна застосовувати тільки поняття відповідальності, яке не ототожнюється з провиною. (Оксана Довгополова)

Поняття мем створив англійський біолог Річард Докінз у 1976 році в книзі «Егоїстичний мем». Він стверджував, що, як і ген, мем — це одиниця збереження та розповсюдження інформації, тільки — в культурі. Оскільки мем є одиницею інформації, він володіє культурною трансмісією (cultural transmission) — переносом, виробництвом культурних зразків, норм, понять, усталених думок, що превалюють у певному суспільстві. Тобто мемом є будь-яка ідея, символ, стиль або спосіб дії, що свідомо або несвідомо передається від людини до людини за допомогою мови, зображення тощо. Це називається здатністю до реплікації, відтворюваності (replication) та розповсюджуваності (dissemination). Мем, як і ген в організмі, циркулює в соціальному просторі та містить певний набір даних про культуру суспільства. Мем здатний до виживання, зміни, «вмирання» та відродження.

Інтернет-мем — це складний знаковий комплекс, що має певну композицію та містить у собі візуальний компонент (зображення), мовний компонент (вислів, думку, жарт) і використовується як для передачі інформації, так і для емоційного впливу.

Візуальний компонент історичних мемів — це, як правило, картинка, карикатура, малюнок, портрет тощо. Здебільшого в історичних мемах картинка виконує функції «реальності», правдивості, натяку, атмосферності, настрою, наприклад, ностальгії. Зазвичай такі картинки є впізнаваними та легко інтерпретуються. Вони відсилають до певної події, контексту чи ситуації.

Текст, або вербальний компонент, включає написи, які супроводжують картинку і надають їй певного змісту. Цей зміст залежить від мети створення мему, завдань, які вирішує автор, авторка або група авторів.

Інтерпретація візуального та вербального компоненту як єдиного цілого є багатовимірною. Саме тому історичні меми дуже часто є маніпулятивними: вони можуть змінювати наше уявлення про минуле, можуть висміювати це минуле, можуть відтворювати сьогодення через образи минулого. Отже, мем — це продукт масової культури, носій популярних уявлень про щось у конкретному соціальному середовищі.

Окрема група мемів — історичні. Як правило, головним елементом у них є зображення, а текстовий супровід часто використовується як іронічний або постіронічний натяк.

Історичні меми можуть виконувати такі функції: провокувати, розповідати історії, ідентифікувати, відтворювати реальність, інформувати, розважати, примітизувати (спрощувати) минуле та сьогодення, створювати вірусні епідемії, допомагати, вчити, викликати емоції, маніпулювати.

Історичні меми, що розповсюджуються в інтернеті, є також історичним джерелом, у якому багато інформації про людей — творців мемів та про спільноти споживачів мемів. Коли ми «дивимось» меми, можемо побачити, яка історична тематика є популярною, як певний мем відтворює минуле (висміює, возвеличує, пишається, принижує тощо), яка мова використовується (обсценна лексика, воєнно забарвлена лексика, мова ворожнечі, усталені фрази), які стереотипи про минуле відтворюються та чи відповідають вони офіційній політиці держави щодо минулого. Меми — це соціально-антропологічне дзеркало суспільства, складене із знакових ансамблів.

Американський теоретик масової комунікації Джон Донован стверджує, що сьогодні існують навіть «мемічні війни» — використання слоганів, картинок, відео в соціальних мережах для політичних цілей. Такі меми містять дезінформацію, напівправду або взагалі перекручення подій. З цієї точки зору історичний мем виконує завдання «переписати минуле», змінити його сенс, зробити якусь частину історичної пам'яті або неважливою взагалі, або такою, над якою потрібно тільки сміятись. (Антон Лягуша)

Уперше термін був введений у 2009 році куратором Дітером Роелстрате в статті «Шлях лопати. Про археологічну уяву в мистецтві». В 2013-му теоретична розвідка переросла у виставку «Шлях лопати. Мистецтво як археологія» в Музеї сучасного мистецтва Чикаго, на якій були представлені твори 34 митців та мисткинь з Європи, США, Канади та Мексики. В тексті «Після історіографічного повороту. Поточні знахідки» (написаний в тому ж 2009-му) Роелстрате пов'язує мистецький інтерес до минулого з подіями 11 вересня, а історіографічні художні практики 2000-х називає «мистецтвом ери Буша». Зрештою, в озиранні назад Роелстрате бачить не тільки специфіку історіографічного повороту, а й його істотну обмеженість. Практики копирсання, чи-то в архівах та музейних фондах, чи-то в землі та на руїнах, розфокусовують сьогодення та дозволяють констатувати неможливість «викопати майбутнє».

В українському контексті «історіографічний поворот» виник як парасольковий термін, яким художник і куратор Нікіта Кадан окреслив загальну тенденцію художниць/ків до опрацювання історії. Під цією узагальнюючою парасолею опиняється нелінійна історія Вальтера Беньяміна, темпоральний поворот, націлений на переосмислення спадку модернізму (Крістін Росс), архівний імпульс (Гел Фостер) та критика великих політик пам'яті та історичних метанаративів (в руслі рефлексивного і постколоніального поворотів). На відміну від меж, які окреслює Роелстрате, широке розуміння історіографічного повороту дає можливість Кадану говорити як про діагностичну функцію художньої роботи щодо сучасності, так і про революційний потенціал твору, що дозволяє отримати «сигнали від майбутнього». У тексті «На місці історії» (2018) Кадан оприявнює ці можливості через фігуру художника як дилетанта і «нічийного солдата» на полі історії: перша позиція робить його тотожним кожному окремому громадянину-дилетанту, який одночасно є носієм особистого архіву й історичної пам'яті, протиставленої державній політиці, а друга дає особливу можливість уникати політичних дебатів й історичних цехових баталій, отримуючи «сили з невирішених питань і баталій» для художнього висловлювання. (Борис Філоненко)

Історіографія важлива як спосіб саморефлексії історичної науки. Розуміння того, що історик не може дивитись на події з певної зовнішньої точки зору (винести себе за межі історичного процесу), підштовхує до аналізу тих концепцій, які вже були створені. Таким чином історик намагається побачити похибки суб'єктивного погляду та запобігти їх відтворенню. Крім того, аналіз напрацювань попередників забезпечує спеціалісту в конкретній області впевненість у тому, що він береться до вивчення того аспекту, який до нього ніхто не розглядав (і що такий розгляд має сенс). Історіографія дає можливість побачити тенденції розвитку історичного знання, специфіку розвитку методології, помилки, упередження, умови проривів тощо. (Оксана Довгополова)

Поняття канону було введене теоретиком колективної пам'яті та єгиптологом Яном Ассманом у його дослідженнях колективної пам'яті та культурної ідентичності. Ассман використовує поняття канонізації в сенсі чітко визначених форм передачі сакральних знань: як у релігійному житті ритуальне повторення священного знання формує причетність до спільноти, так і в культурі творення ідентичності відбувається через тексти, культуру, ритуали.

Концепцію канону пам'яті розвиває Алейда Ассман, яка розрізняє канон та архів колективної пам'яті. Активна пам'ять канону підтримує те, що суспільство навмисно обрало та зберігає в матеріальній формі. Її інституції — це література та візуальні мистецтва, шкільна програма, музеї, сцена, свята, традиції пам'ятання. Паралельно з каноном існує інформація про минуле, яка жевріє в очікуванні — в джерелах, готових для інтерпретації професійними істориками. Набір історичних інтерпретацій, що в силу певних причин не потрапили до канону, складає архів пам'яті. Бар'єр між каноном та архівом розділяє те, що зобов'язані пам'ятати представники певної спільноти, і те, що було визнано незначущим та вартим забування. Алейда Ассман демонструє, що межа між каноном та архівом пам'ятання є проникною в обох напрямках. В силу обставин, що змінюються, певне знання може перетекти з архіву в простір соціально затребуваного та стати частиною канону. (Оксана Довгополова)

Поняття ідентичності введено в науковий обіг Еріком Еріксоном у розробленій ним психосоціальній теорії. Еріксон наголошував на тому, що людині важливо відчувати себе чимось цілим, незалежно від змін, які відбуваються протягом життя з самою людиною та навколишнім світом. Ідентичність формується відчуттям часу та простору, тотожністю особистих і соціально прийнятих світоглядних установок, почуттям включенності в більш широкий контекст, у спільне.

Поняття ідентичності вийшло далеко за межі психології та стало значущим у соціальних науках. Особливо продуктивним воно є для виявлення проблемних вузлів взаємин у суспільстві, для надання видимості групам, які через спосіб організації суспільних відносин були позбавлені голосу.

У цьому контексті сформувалося поняття «політики ідентичності», яке активно використовувалося в 1960–70-ті роки для визначення політичної діяльності, що базується на досвіді несправедливості, який розділяють члени групи. Поняття актуалізує соціальну вразливість певних груп (жінки, етнічні та сексуальні меншини, маргіналізовані групи).

Дискурс «політики ідентичності» використовується водночас правими рухами для створення транснаціональної солідарності (як біла ідентичність — твердження цивілізаційної вищості білих, яку нібито намагаються принизити прихильники політики мультикультуралізму).

Людина може бути включена в декілька кіл колективної ідентичності — групової, міської, регіональної, національної, цивілізаційної тощо. Інколи ці групові ідентифікації складаються в дуже дивні конструкти — так, шотландець може відчувати шотландську ідентичність та європейську, при цьому «перескакуючи» британську.

Для досліджень пам'яті поняття ідентичності важливе як серйозний важіль формування стратегії життя в контексті певних цінностей, що пов'язані з минулим групи. Апеляція до предків, батьків, пращурів актуалізує колективну ідентичність специфічної природи та водночас провокує певні дії (що інтерпретуються як гідні пам'яті), надає інтерпретативний інструментарій для вже зробленого. (Оксана Довгополова)

Комеморація — це не просто розміщення в публічному просторі інформації про подію або включення певної дати в реєстр державних свят. Комеморація відсилає до способів інтерпретації події, стратегії вибудовування суспільних церемоніалів, інструментів збереження/трансформації історичної спадщини тощо.

Держава визначає, які події минулого варті вшанування, та чому вони важливі. Але комеморація не є синонімом історичної політики — комеморативні практики формує не тільки держава, але й суспільство та окремі групи людей.

До комеморативних практик можна віднести й військовий парад до певної дати, і локальні практики історичних реконструкцій, які можуть як підсилювати офіційну політику пам'яті, так і бути з останньою в опозиції. Свічка у вікні на день пам'яті жертв Голодомору в Україні — це комеморативна практика, яку здійснюють люди з власної волі.

Комеморація може ставати джерелом конфліктів. Так, у США бачимо вимоги знести пам'ятники рабовласникам, які водночас є важливими політичними діячами. Інколи держава активно протистоїть певним комеморативним практикам — наприклад, у сучасній Беларусі заборонені меморіальні церемонії на честь жертв Чорнобильської аварії.

Перезавантаження комеморативної моделі суспільства може бути запущене появою художнього твору: так, після появи роману Гюнтера Грасса «Траєкторія краба» в Німеччині стали можливі публічні дискусії щодо страждань німецького мирного населення під час Другої світової війни.

Комеморація — це дуже широке поле, яке фіксує процеси розуміння суспільством самого себе в дзеркалі минулого. (Оксана Довгополова)

Комісії правди є інструментами реалізації першого елементу перехідного правосуддя — права знати (right to know). Право знати визнається Міжнародною конвенцією про захист усіх осіб від насильницьких зникнень (International Convention for the Protection of All Persons from Enforced Disappearance), що набула чинності 23.12.2010. Право знати гарантується державою та базується на наступних принципах: невідчужуване право на правду, обов'язок зберігати пам'ять, право жертв на знання, гарантії реалізації права знати.

Комісія прав людини ООН на 61-й сесії 8 лютого 2005 року уточнила загальні принципи роботи комісій правди. Процедура організації комісії має забезпечувати їхню незалежність та незаангажованість. Час роботи комісії має бути чітко визначеним та вона не має перебирати на себе повноваження суду. Тільки суд може визначати індивідуальну відповідальність. Комісія може збирати свідчення, обстежувати всі місця, які пов'язані з її повноваженнями, запитувати відповідні документи. Комісії мають зважати на можливу небезпеку для осіб, які мають стосунок до розслідування, та знайти законний спосіб забезпечення їхньої безпеки. Комісії мають розслідувати діяльність усіх причетних до порушення прав людини, незалежно від того, коїли вони злочини власноруч або віддавали накази, чи є вони представниками держави або недержавних збройних чи інших формувань. Юрисдикція комісій зосереджена на системних порушеннях прав людини та гуманітарного права, особливо зважаючи на порушення прав вразливих верств населення. Комісії мають забезпечити збереження доказів для передання їх до суду. Задля забезпечення безпеки свідків частина роботи комісії має бути закритою, але фінальний звіт має бути опублікований та розповсюджений максимально швидко.

Наразі в публічному доступі англійською мовою знаходяться звіти комісій правди Східного Тімору, Гватемали, Південно-Африканської Республіки. Радимо звернутися до ресурсів зі зведеною інформацією про звіти комісій правди з усього світу. Інформацію про діяльність комісій правди можна також знайти на сайті Інститут миру США.

Практика організацій комісій правди поширюється з 1970-х років, коли їх ініціаторами стали національні державні органи (Чилі, Аргентина). З початку 1990-х з'являється практика підтримки комісій з боку ООН: першою стала комісія для Ель-Сальвадору. Її звіт готувався 8 місяців та був опублікований навесні 1993 року. В організації комісій правди можуть брати участь неурядові організації, як це було в ПАР (комісію створено за ініціативи Африканського національного конгресу) та Руанді (на вимогу локальних правозахисних організацій комісію створили міжнародні неурядові організації).

Робота комісій правди має передувати судовим процесам, але в більшості випадків судів не відбулося, навіть коли були точно встановлені імена злочинців. В основному рішення про покарання носило політичний характер або відбувалася широка амністія. Судові процеси були реалізовані в Болівії, Аргентині та Ефіопії. В більшості випадків імена злочинців не оголошувалися (в ряді випадків публікація оприлюднених у ЗМІ списків злочинців спричинила стихійну помсту).

Попри нібито обмежений мандат комісій правди, їхня діяльність є дуже важливою в контексті декларації базових цінностей суспільства, визнання наявності злочинів на державному рівні (визнання того, що заперечувалося), повернення гідності жертвам через публічне проговорювання травматичного досвіду та архівування свідчень. Завдання комісій — у публічній декларації значущості правди та гідності жертв, офіційне визнання цього стає початком лікування колективних травм. В назвах декількох латиноамериканських комісій правди звучить гасло «Nunca Máis» («Ніколи знову»).

Комісії правди можуть бути інструментом поступової демократизації суспільства (Чилі, ПАР), переговорного припинення громадянської війни (Ель-Сальвадор), військової перемоги повсталих (Уганда, Чад), переходу до демократії після репресивного військового панування (Аргентина, Уругвай). Своєю спрямованістю на реформування суспільства комісії правди відрізняються від комісій травми (Commissions of Injury), які мають більш вузький мандат.

Метою комісій правди є створення перспектив майбутнього, тому важливим елементом їхньої роботи є напрацювання пакету рекомендацій щодо реформування судової, політичної, економічної системи. Тому деякі з комісій мають назву Комісія правди та примирення. Іконічною в цьому контексті є Комісія правди та примирення ПАР, концепцію якої розробили президент ПАР Нельсон Мандела та християнський священник Десмонд Туту. Робота цієї комісії дозволила запобігти хвилі кривавої помсти за злочини режиму апартеїду, що здавалося світу неминучим. Це була перша комісія з публічними слуханнями, де свідчили як жертви, так і порушники прав. Комісія правди та примирення ПАР розглядала порушення прав людини з 1960 по 1994 роки, висвітлюючи контексти порушень та наголошуючи на необхідності формування неупередженої картини історичного минулого. В ході роботи комісії було оприлюднено свідчення більш ніж 22 тисяч жертв апартеїду. Слухали також тих, хто зазнав порушення прав збоку Африканського національного конгресу, Панафриканського конгресу та Партії свободи Інката (Inkatha Freedom Party). Було подано більш ніж 7 тисяч заяв на амністію, надано близько 1500 амністій. Повернення гідності жертвам, створення перспективи спільного майбутнього, жорстка вимога справедливості для всіх — усе це робить Комісію правди та примирення ПАР дуже важливим випадком в історії перехідного правосуддя.

Видимість злочину та повернення гідності жертвам були цілями комісії правди в Німеччині у березні 1992 року. Метою комісії було розслідування злочинів комуністичного режиму в Німеччині після відкриття архівів Штазі. Ця комісія не фокусувалася на злочинах окремих людей, а оприлюднювала досвід жертв.

Далеко не всі комісії правди були успішними та досягли поставлених цілей. Робота комісій завжди залежить від фінансування, політичної ситуації, слабкості чи сили уряду тощо. Інколи повз увагу комісій проходять важливі злочини, бо мандат чітко прописує межі повноважень (як в Уганді та Чилі). Інколи ідея комісій правди використовується задля маніпуляцій: диктаторські режими намагаються імітувати роботу комісій для відбілювання свого іміджу на міжнародному рівн, як це трапилося в Уганді в 1974 році. У цьому контексті комісії правди можуть стати простором опору громадянського суспільства — недосконалим, але єдино можливим.

У деяких випадках ідея створити комісію правди наштовхувалася на протидію — наприклад, не було реалізовано ініціативу створення комісії щодо колишньої Югославії. Іноді держави відмовляються від пропозицій створення комісій правди — уряди Мозамбіку та Анголи декларували бажання зосередитись на недопущенні порушень в майбутньому, а не на пропрацюванні минулого. Інколи робота комісій правди провокує насильство. Так, у Руанді урядові сили вдалися до насильства відразу після виїзду комісії з країни в січні 1993 року (в Руанді було реалізовано нову модель комісій правди, коли діяльність комісії повністю фінансувалася міжнародними неурядовими організаціями — це був зовнішній орган). У Зімбабве перспектива публікації звіту комісії створила реальну небезпеку широкомасштабного насильства, тому звіт ніхто ніколи не бачив, крім членів уряду. Після оприлюднення змістовного звіту комісії правди в Чилі в 1990 році відбулося три резонансні політичні вбивства, що змусило вилучити звіт з публічного обігу. При цьому рекомендації звіту було введено в політичну практику.

Комісії правди є важливим інструментом формування картини майбутнього через роботу з минулим. При всій обмеженості їхнього мандату та неочевидності зовнішніх результатів комісії встановлюють важливу ціннісну рамку формування перспектив майбутнього в контексті базової значущості прав людини. (Оксана Довгополова)

Поняття нації в сучасному сенсі стало предметом наукового інтересу в 19 столітті, коли Йоганн Ґотліб Фіхте та Йоганн-Ґотфрід Гердер запропонували розуміння нації як спільноти, яка існує від природи, але розкриває своє існування в історії тільки в 19 столітті. Така інтерпретація природи нації отримала назву «премордіальної» (вона існувала до власної репрезентації в світі) або «есенціалістської» (тобто належить до самої сутності людини).

У другій половині 20 століття було розроблено іншу теорію нації — «конструктивістську». Дослідники зауважили, що деяки етноси виникали та зникали, а етнічно споріднені народи можуть давати початок окремим націям, коли великі соціальні спільноти опиняються в певних політичних умовах.

Бенедикт Андерсон як спеціаліст по Південно-Східній Азії та Індонезії звернув увагу на феномен формування націй, які об'єднували людей, не споріднених етнічно. Яскравими прикладами подібних націй є латиноамериканські. У книзі «Уявлені спільноти» 1983 року Андерсон продемонстрував, що нація є соціальним конструктом.

Важливо наголосити, що Андерсон говорить саме про уявлені (imagined), а не уявні (imaginary) спільноти. В перекладах ці поняття подекуди плутають. Андерсон не каже про нації як про щось, чого не існує насправді. Він аналізує процес виникнення того, чого не було в природі, через складний процес соціального самоосмислення — нації буквально виникають, коли уявляють своє існування. Так, наприклад, коли народжені в Бразилії іспанці були позбавлені політичних прав у себе на батьківщині та піддані різного роду тиску, вони усвідомили себе окремою спільнотою, яка є ближчою до латиноамериканських індіанців, ніж до іспанців. Протистояння з Іспанією згуртувало новонароджену націю та дало початок тому, чого в доколумбову епоху існувати просто не могло.

До теоретиків конструктивістського підходу відноситься також Ернест Геллнер.

В академічному середовищі сьогодні домінує конструктивістський підхід. Премордіальні погляди зберігають свою популярність в побутовому мисленні та в політичних конструктах. (Оксана Довгополова)

Якщо статус точки вшанування історичної події, особистості, теми надається матеріальному об'єкту, можна говорити про створення меморіалу — архітектурної споруди, яка фіксує значущість події минулого для колективної ідентичності.

Меморіали також стають місцем для ритуальних дій. Це може бути церемоніальне згадування, як біля воєнних меморіалів (Кенотаф на вулиці Вайтхол у Лондоні) або меморіалів на місці катастроф (Меморіал 11 вересня в Нью-Йорку). Деякі меморіали передбачають переважно створення індивідуального досвіду, як Меморіал убитим євреям Європи в Берліні. Меморіали часто стають просторами соціальної ініціації — ритуалів переходу в певний статус (військова присяга, прийняття в члени молодіжних організацій, фотографування під час шлюбних церемоній тощо).

Поняття меморіалізації розповсюджується й на внесення певних подій чи осіб до канону державної політики пам'яті, коли вшанування події або постаті включається в перелік державних свят або траурних дат. (Оксана Довгополова)

Чинний Закон «Про музеї та музейну справу» (1995) поділяє музеї на природничі, історичні, мистецькі тощо і не дає жодного офіційного визначення цих музеїв, не виділяючи меморіальних.

Наказ Міністерства культури України про «Інструкції з організації обліку музейних предметів» (2016) визначає профіль музею за основним змістом колекції. Меморіальні музеї та відділи (в тому числі меморіальні кімнати) мають містити «предмети, які належали видатній особі (твори мистецтва, архівні документи, фото, відео та інші), її оточенню, відтворюють середовище, в якому жила і творила особа, створені видатною особою, а також предмети, присвячені визначній історичній події».

Меморіальність музейної інституції визначається наявністю речей, які мають розповісти про особу, яку нам потрібно музеєфікувати. Часто меморіальні музеї створюються на місці, де ця особа жила чи працювала (музеї-квартири, садиби тощо). Таким чином, музейною цінністю стає і сама будівля, і експонати, а також свідки подій, переносячи фокус на особистий досвід та історію людини.

Новим викликом для меморіальних музеїв стали музеї, які розповідають про людські трагедії 20 сторіччя (війни, Голокост, Голодомор, місця масових вбивств чи колишні місця ув'язнення тощо). Основна їх відмінність від історичних музеїв полягає у чіткій прив'язці до території, де ці події відбувались.

Здебільшого колекції цих музеїв формуються за участі свідків та інших учасників трагічних подій. Музейна експозиція має чіткий посил щодо засудження скоєного злочину. Натомість в історичному музеї наратив експозиції позбавлений моральних суджень.

Міжнародна хартія меморіальних музеїв (редакція 2011 року), ухвалена Міжнародним комітетом ІСОМ меморіальних музеїв у пам'ять жертв державних злочинів, визначає 10 головних принципів діяльності: спільна культура пам'яті, плюралізм у висвітленні думок, незалежність музею як інституції, емпатійна питомість експозицій, баланс між особистим і академічним, висвітлення досвіду злочинців, перебування на місці подій, критичне переосмислення історії. Музейний документ спирається на Декларацію прав людини ООН. (Ольга Гончар)

Термін утворився від поєднання латинського modo, що перекладається як «прямо зараз», і суфіксу -ism. Якщо перше слово увійшло до вжитку за часів античності, цитуючи Вінсента Шеррі, «як найбільш своєчасний реєстр тимчасовості, на який тисне величезне відчуття насиченої подіями зміни», то суфікс мав розбіжні інтерпретації у різних національних контекстах. Наприклад, у західній думці «-ізм» вказував на усвідомлення специфічності переживання цієї тимчасовості, а ось у радянській (і подекуди пострадянській) історії мистецтва він часто позначав презирство і мав загалом негативні конотації.

Головні риси модернізму є також предметом палкої дискусії серед літературознавців та мистецтвознавців. Визначення модернізму варіюються від «системи цінностей» до «ідеології». Хронологічна локалізація в окремих випадках сягає аж 16 століття, коли оприявнився «сучасний характер мистецтва». Проте найпоширенішою є думка, що модернізм виник у середині 19 століття в Парижі у зв'язку з ідеями Шарля Бодлера щодо зміни мистецтва відповідно до зміни досвіду проживання життя. Так, модернізм асоціюють із мистецьким осмисленням процесів урбанізації та індустріалізації, розвитку технологій та їхнього визначального впливу на повсякденність. Окремі мистецтвознавці виокремлюють емоційну й когнітивну складові модернізму: для них модернізм відбиває інтенсифікацію саморефлексії, поширення тривожних розладів, «неврастенії», алкогольної та наркотичних залежностей.

У візуальному мистецтві модернізм маркує зосередженість на питаннях форми та репрезентації. У його межах здіймаються питання про те, «чим є мистецтво взагалі» та «як функціонує світ мистецтва». У контексті останнього окремі мистецькі рухи заохочують критичне переосмислення культурної індустрії, реформування чи відмову від усталених виставкових і ринкових практик. Об'єктом модерністської критики також є система патронажу. Наразі термін у мистецькій історіографії вживається з особливою обережністю: вчені акцентують його географічну обмеженість та нездатність адекватно описати інші процеси, що відбувались поза межами Західної Європи. (Поліна Байцим)

«Ленінський план монументальної пропаганди» передбачав використання монументів для навчальних і педагогічних цілей (тому «пропаганда»). У листуванні з Анатолієм Луначарським, народним комісаром просвіти РРФСР, Ленін зазначав, що надихнувся фресками у роботі Томмазо Кампанелли «Місто сонця», які «слугують для молоді наочним уроком з природознавства, історії, збуджують громадянське почуття — словом, беруть участь у справі освіти, виховання нових поколінь». Проте, на думку Леніна, створення фресок унеможливлювалось кліматом, тож більшовики зосередились на скульптурі.

Сам «план» передбачав вшанування монументами 66 культурних діячів, багато з яких не були пов'язані безпосередньо з соціалізмом. Цей перелік відбивав погляди Леніна на культуру новоствореної держави, яка б мала використовувати окремі надбання минулого для створення майбутнього. У перелік також були включені діячі Французької революції, з якою більшовики символічно пов'язували Жовтневу революцію (хоча сам Ленін критично ставився до багатьох з них).

«План» був утопічним проєктом насамперед через те, що на той час у Радянському Союзі була недостатня кількість скульпторів і доступних матеріалів для втілення задуму. У його межах пам'ятники часто створювали студенти й художники, які використовували недовговічні матеріали. Монументи також вирізнялися стилістичною різноманітністю, деякі з них були створені футуристами чи кубістами (наприклад, затвердження «плану» надихнуло Володимира Татліна на спорудження Башти III Комуністичного Інтернаціоналу). З виконанням цієї директиви пов'язане і створення пам'ятників Тарасу Шевченку (два в Києві, один у Москві та один у Петрограді. Жоден не зберігся).

«План» був першим втіленням радянської ідеї «синтезу мистецтв»: меморіальні дощечки, написи, відкриття монументів з музичним супроводом передбачало злиття різних художніх медіумів. Згідно зі згадкою Луначарського, Ленін згодом розчарувався у виконанні «плану», вважаючи, що монументи не реалізували свій «пропагандистський потенціал».

Словосполучення «монументальна пропаганда», зі значним інтерпретаційним відривом від реальної ситуації втілення «плану», збереглося у радянському мистецтвознавстві й було активно вживаним у партійних документах протягом усієї історії Радянського Союзу, позначаючи необхідність створення монументів зі стильовими рисами соціалістичного реалізму. (Поліна Байцим)

Вітчизняні музеї, організовуючи свою діяльність, спираються на Закон «Про музеї та музейну справу» (1995), зокрема: «Музей — це науково-дослідний та культурно-освітній заклад, створений для вивчення, збереження та популяризації музейних предметів та музейних колекцій з науковою та освітньою метою, залучення громадян до надбань національної та світової культурної спадщини».

Проте це визначення обмежує музейників у роботі, адже за такого розуміння інституція виглядає як «мовчазний склад речей, який вариться сам у собі», що не відповідає викликам сьогодення. Поза вітчизняним законом сучасні музеї можуть посилатись на офіційне визначення Міжнародної ради музеїв (ICOM, 2001), яке дозволяє значно розширити поле для дій. Відтак музей трактується як «некомерційна стабільна організація, яка служить розвитку суспільства і займається збиранням, зберіганням, дослідженням матеріальної і нематеріальної спадщини людства та оприлюднює колекцію і напрацювання для освітньої, наукової діяльності і дозвілля».

Відтак музей розвивається від основної функції «збиральництва і презентації» до формування осмисленого дискурсу, що відкриває нові гносеологічні можливості. Наприклад, поняття «нематеріальної» спадщини уможливлює потрапляння до музейних колекцій таких нематеріальних артефактів, які не завжди мають фізичний вимір — традиції, пісні, рецепти страв, враження, запахи тощо.

У 2019 році ICOM запропонував запровадити нове визначення, яке відповідало б запитам сучасності і підкреслювало суспільно-формуючу роль музею. У ньому з'являються нові завдання для інституції:

• формувати демократичний простір, де є місце інклюзії та багатоголоссю думок;
• сприяти розвитку критичного мислення, осмислювати минуле і майбутнє;
• забезпечувати рівні права та доступ до культурної спадщини;
• зберігати «ідеальні» артефакти;
• вивчати конфлікти та реагувати на виклики часу;
• працювати не задля прибутку;
• будувати свою діяльність прозоро та взаємодіяти з різними середовищами;
• працювати задля людського блага, гідності, справедливості, рівності;
• збирати, зберігати, вивчати, інтерпретувати і презентувати найрізноманітніші уявлення про світ.

Наразі трактування знаходиться на стадії обговорення у професійній спільноті, але музей уже поступово перетворюється із «місця збереження речей» на якісне поле для зустрічі різних точок зору в дискусії навколо прав людини й людського загалом. (Ольга Гончар)

Інколи місця знакових подій чи злочинів стираються з міського простору через відсутність швидкої музеєфікації одразу після виявлення або внаслідок стихійної забудови (місця таємних поховань жертв терору, старі тюрми, цвинтарі тощо).

В особливих випадках (Голокост, Голодомор) вчинення злочину було масовим та охопило значні географічні території, що унеможливлює конкретну локалізацію.

Серед музеїв пам'яті:

• Музей Голодомору в Києві, який розповідає про Голод по всій Україні і містить спогади жертв;
• Музей Другої світової війни в Києві, який розповідає про світовий досвід участі України у війні та перебіг подій на нашій території;
• Меморіальний музей Голокосту США, що містить дослідження і свідчення жертв Голокосту з усього світу;
• Музей воєнного дитинства в Сараєво, який починався із сайту спогадів дітей, які пережили війну 1992–1996 років, у 2010 році переріс в онлайн-архів та згодом переформатувався в музей.

Українське законодавство не дає чіткого визначення такого типу музею. (Ольга Гончар)

Багато вчених стверджують, що минуле відбулось колись і його не можна повторити, а історія — це те, що ми конструюємо з минулого. Саме конструювання відбувається наративним шляхом. Тобто ми розповідаємо якусь історію з нашого життя, з минулого, про минуле тощо, яка є абсолютно чітко структурованою, має форму — початок, середину та закінчення (висновок). Це казковий принцип історії (story). А основою казкової оповіді є семиперсонажна схема, за теоретиком культури Володимиром Проппом: герой — псевдогерой — посередник — антагоніст героя — дарувальник — рятівник — царівна. Всі ці персонажі виконують певні функції. Скільки б дійових осіб у казці не було, вони завжди грають тільки ці сім ролей. Це важливо для розуміння того, чому в історичній нарації немає простих людей, а сюжети утворюють або навколо відомих осіб — героїв, або навколо тих, хто став героєм — звичайних людей у незвичних обставинах.

Здатність історичної події, мемів, популярної та публічної історії до наративності також означає потенційну спроможність «історичних продуктів» розповідати про минуле. Німецький філолог та теоретик літератури Вольф Шмідт писав про те, що історія являє собою «зображення дії», оскільки вона викладається наративно. І тут важлива чітка зв'язність оповідання про минуле або певна хронологічна послідовність, у якій розгортається подія, ситуація, історія як така. Теоретик історії, філософ Франк Анкерсміт наголошує, що зв'язність існує для того, аби складне минуле зробити простим і зрозумілим, розповісти про нього, наче написати роман або казку.

Головне в наративності — це щонайменше одна зміна одного стану. Тобто наративність — це динамічність. Просте описання (науковий аналіз, статистичний аналіз, ділові документи) не є наративом, тому що в ньому не відбувається зміни ситуацій і станів.

За Вольфом Шмідтом, під зміною ситуації як умовою наративності мається на увазі:

1. Наявність темпоральної (часової) структури щонайменше із двома станами (зміненими) — початковим та кінцевим.

2. Еквівалентність початкового та кінцевого станів, тобто одночасна схожість та контраст між ними.

3. Віднесеність зміни стану до однієї й тієї ж самої дійової особи або до однієї тої ж ситуації.

В наративі важливо також те, як історія (story) структурована, тобто фабула та сюжет. Фабула — це схема оповідання, сюжет — це зміст дій, мотивів тощо. Тут існує безліч варіантів: прямий лінійний хронологічний сюжет (класичний), кільцевий (де все повертається до початку), ламаний (з флешбеками) та інше.

Також у наративності вкрай важливе значення має мова, якою оповідається історія. Теоретик історії та культури Гейден Вайт сказав, що історія (history) пишеться літературною мовою, а значить, вона дає назви, використовує літературні прийоми, навішує ярлики, використовує мову ворожнечі і набори метафор, «якими ми живемо». Саме мова проявляє мету наративу, його ідеологію та цінності оповідача, а також його спосіб інтерпретації минулого. (Антон Лягуша)

До музейних практик входять теми постколоніалізму, інтерпретації нації як конструкту, проблеми раси та ґендеру як соціальних конструктів. Так звані «старі» музеї з 19 століття будувалися в оптиці Прогресу та національної історії, що робило їх однією з фондуючих інституцій держави. Музей мав переважно дидактичну функцію. «Нові музеї» перетворюються з закладів, що транслюють нормативне знання, на простір самовизначення спільнот та індивідів.

У контексті нової музеології виникає поняття емансипованого глядача (термін Жака Рансьєра), який розуміє, що його погляд — теж дія. Емансипований глядач — це повноцінний учасник процесу.

Нові музеї відходять від пафосної монументальності, демонструючи активну співпрацю архітекторів, дизайнерів, істориків та художників. Наголос в музейній експозиції робиться на емоційне втягування глядача. Для цього використовуються інструменти включення тілесного досвіду: від використання специфіки приміщень (контраст світла і темряви, вузькі проходи, нахил підлоги тощо) до активізації відчуттів, які традиційно не задіювались в музеї — наприклад, робота з запахами та звуками. Це дає можливість подолати раціональні фрейми: так, запах діє швидко та ірраціонально, діє на ділянки мозку, які відповідають за емоції та формують пам'ять.

Експозиції стають місцем імерсивних практик (екскурсії-перформанси, променад-спектаклі тощо), безпосереднього втягування глядача в проєктування музейної події. Нові музеї відмовляються від традиційної лінійної експозиції — для музеїв пам'яті працює афективний ефект розриву часу, що створює ефект «травматичного впливу».

Незважаючи на своє новаторство, нові музейні практики подекуди зустрічають серйозну критику. Так, історик Девід Ловенталь вбачає небезпеку в акцентуванні емоцій, бо це відкриває можливість маніпуляції. Численні критики вказують на те, що раціональність тут поступається афекту, що робить нові музеї місцем досвіду, але не рефлексії. Гайден Вайт назвав «новомузейний» принцип презентації на основі візуального контексту історіофотією (historiophoty).

Нові музеї пам'яті критикуються як амбітні проєкти створення сакральних репозитаріїв та місць паломництва. Колосальні деконструктивістські музеї пам'яті (наприклад, архітектурні проєкти Даніеля Лебескінда) навіть інколи називаються Shoahtecture («Шоа» + «архітектура») саме через претензію на формування нової нормативності (що, власне, входить у протиріччя з духом нової музеології).

Нова музеологія існує вже більше третини століття, що дає можливості роздивитися як гранично продуктивні практики, без яких неможливо уявити музеї сьогодні, так і тривожні сигнали, які свідчать про необхідність коригування слабких місць концепції. (Оксана Довгополова)

Представлені в експозиції, предмети дозволяють дізнатися про відчуття людини «в окопі», військове повсякдення, емоції, які відчуває індивід у військовій ситуації. Таки речі зафіксовані з часів наполеонівських війн, але масово отримали свою назву під час Першої світової війни. У практиках нової музеології окопне мистецтво використовується в експозиції, щоб вводити сучасного глядача у знання про війну не тільки через так званий героїчний наратив, а через дотик до військового повсякдення, що створює емоційний зв'язок з людиною, яка зберігає бажання творчості навіть у найстрашніших умовах. (Оксана Довгополова)

Основні позиції, які зумовили партисипативний зсув, були сформульовані в текстах і художніх практиках, починаючи з другої половини 1950-х років. Серед них істотний вплив мали теорія гепенінгу американського художника Алана Капроу (вперше термін з'являється в статті «Спадок Джексона Поллока», 1958), трактат французького письменника, філософа і художника Гі Дебора «Суспільство спектаклю» (1967) та концепція соціальної скульптури німецького художника Йозефа Бойса (у маніфесті «Заклик до альтернативи», 1978).

Капроу вбачав новий етап розвитку мистецтва в тому, що після фотодокументації Поллокової роботи мистецтво остаточно вийде за межі полотна, а сучасні митці відкриють в іншій якості події та явища в позамистецькому світі. Такі події стануть частиною художнього жесту та не обмежуватимуться медіумами та інституційними рамками.

Гі Дебор засуджував політичну пасивність, яка виникла в європейських суспільствах внаслідок перетворення образу на товар, та закликав до створення ситуацій та емансипативних сценаріїв, що даватимуть змогу протистояти культурній індустрії.

Бойс пропонував власну альтернативу розвитку європейського суспільства поза розривами між Заходом та Сходом, Північчю і Півднем — еко-орієнтований «третій шлях», в якому людина як митець візьме на себе ініціативу створення «соціальної скульптури» активних учасників прямої демократії.

Усі ці художні експерименти об'єднувало загальне ставлення до учасника як до суб'єкта, здатного до усвідомленої участі в колективній дії. У тексті «Проблеми і трансформації критичного мистецтва» Жак Рансьер описав цей зсув так: «Тепер мистецтво зацікавлене у відповіді не на надлишок товарів та знаків, а на нестачу зв'язків».

Статус глядача/читача/відвідувача як дієвого суб'єкта також отримує теоретичне обґрунтування в літературознавчих і філософських текстах. Варто виділити теорію «Відкритого твору» Умберто Еко (1962) та концепцію «смерті автора», сформульовану в однойменному есеї Ролана Барта (1967). Еко розділяє твори на «закриті» та «відкриті», в залежності від того, чи передбачають вони співучасть читача. Проте, незалежно від природи тексту, читач постає головним актором: його інтерпретація може набувати навіть більшої свободи в закритому творі, аніж у відкритому. За Бартом, суб'єктивність автора губиться у письмі, тому після завершення роботи над твором значення має лише читач, який інтерпретує текст: «...за народження читача доводиться платити смертю Автора».

Партисипативні стратегії також суттєво змінили положення музеїв у 2010-х роках. У проєкті «Партисипаторний музей» Ніна Саймон виділяє три засадничі пункти, яких дотримуються культурні інституціїї, що будують свою роботу на принципах співучасті: (1) простір установи має бути зручним, функціональним і доступним, (2) відвідувачі у взаємодії з культурою є співтворцями смислів, (3) відвідувачі можуть впливати на організацію виставок та публічних програм. Ці правила дозволили музеям вийти з кризової ситуації початку 2000-х, коли їхні виставкові зали були здебільшого порожніми.

Сьогодні музеї не лише подолали проблему відвідуваності, а й стали дискусійними форумами з найважливіших питань сучасності. У роки, що передували пандемії COVID-19, великі музеї стикнулися вже з протилежною проблемою — необхідністю організації технік стримування потоку глядачів, незалежно від рівня їхньої емансипованості й налаштованості на співучасть. (Борис Філоненко)

Перехідне правосуддя застосовується в суспільствах і державах, які перебувають у стані постконфліктного врегулювання і переходу від збройного конфлікту (у тому числі наслідків окупації) до стану миру (Сербія, Боснія і Герцеговина, Україна та інші держави) або переходу від авторитарного режиму до демократичної політичної системи (Аргентина, Південна Африка, Чилі та інші держави). Метою перехідного правосуддя є відновлення справедливості стосовно жертв авторитарних політичних режимів/збройних конфліктів, створення умов для примирення в суспільстві та умов недопущення конфлікту в майбутньому.

Перехідне правосуддя охоплює як юридичні механізми і практики в період трансформації, коли право використовують як засіб трансформації та як напрям трансформації, так і неюридичні механізми й практики, що включають роботу з колективною пам'яттю щодо усвідомлення досвіду минулого.

Перехідне правосуддя включає чотири елементи: реалізацію права знати правду про перебіг подій збройного конфлікту; інституційні реформи як гарантію неповторення збройного конфлікту; заходи з відшкодування шкоди потерпілим від збройного конфлікту; притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні найтяжчих злочинів (зокрема, злочину геноциду, злочинів проти людяності, воєнних злочинів).

Основні підходи концепції перехідного правосуддя були сформульовані французьким дипломатом Луї Жуане за ініціативи Комісії ООН з прав людини і представлені на розгляд Комісії в 1997 році. У 2005 році Комісія оформила остаточне бачення концепції перехідного правосуддя, сформулювавши 38 принципів, які передбачають: право на інформацію (організація комісій з розслідування і забезпечення доступу до архівів); право на відновлення справедливості, включаючи юридичні заходи запобігання безкарності та інституціональні форми здійснення правосуддя; право на відшкодування шкоди, включаючи гарантії неповторення (реформа державних установ, законодавства і установ, які сприяють збереженню безкарності та інше).

Міжнародні стандарти перехідного правосуддя включені до низки актів міжнародних організацій рекомендаційного характеру: Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 40/34, 1985 р.); Основні принципи та керівні положення, що стосуються права на правовий захист і відшкодування шкоди жертвам грубих порушень міжнародних норм в галузі прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 60/147, 2005 р.); Доповідь незалежного експерта Діани Орентліхер щодо оновлених принципів щодо захисту та просування прав людини через дії по боротьбі з безкарністю (UN Doc. Ні E / CN.4 / 2005/102 / Add.1); Права людини та перехідне правосуддя (Резолюція Ради з прав людини ООН 12/11, 2009 р.); Право на встановлення істини (Резолюція Ради з прав людини ООН 12/12, 2009 р.); Право на встановлення істини (Резолюція Ради з прав людини ООН 68/165, 2013 р.); Основи політики ЄС щодо підтримки перехідного правосуддя (16 листопада 2015 року); Доповідь Спеціального доповідача про сприяння встановленню істини, правосуддю, відшкодуванню шкоди та гарантіям недопущення порушень (ООН, 2018 р. A/73/336).

Основними формами кримінальної юстиції перехідного правосуддя є міжнародна (міжнародні суди і трибунали), змішана (інтернаціоналізовані/гібридні суди і трибунали), національна.

Інституційні приклади несудових механізмів встановлення істини (правди) включають органи, створені в різні періоди під різними назвами, як то: «комісії з питань зниклих» в Аргентині, Уганді та Шрі-Ланці; «комісії щодо встановлення істини/справедливості та примирення» в Гаїті, Еквадорі, Кенії, Маврикії, Парагваї, Перу, Південній Африці, Того, Чилі. Органи з іншими назвами створювались у Німеччині, Ель Сальвадорі, Чаді, Східному Тиморі, Південній Кореї, Марокко тощо. Найбільш відомі органи в контексті перехідного правосуддя — Комісія зі встановлення істини і примирення в Південній Африці; Комісія справедливості й примирення, Марокко; Комісія щодо розслідування подій у та довкола Сребрениці між 9 та 19 липня 1995 року (Сребреницька комісія), Республіка Сербська (Боснія і Герцеговина).

Концепція перехідного правосуддя застосовувалася в Аргентині, Боснії і Герцеговині, Індонезії, Східному Тиморі, Демократичній Республіці Конго, Колумбії, Ліберії, Cербії, Чилі та в інших державах.

В Україні запроваджуються окремі елементи перехідного правосуддя. Робочою групою з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Комісії з питань правової реформи розроблено проєкт Концепції перехідного правосуддя для України (проєкт Концепції державної політики захисту та відновлення прав людини і основоположних свобод в умовах збройного конфлікту на території України та подолання його наслідків). (Тимур Короткий, Антон Кориневич)

Фактично професійна історіографія, якщо вона функціонує саме як наука, суперечить політиці пам'яті. Політика пам'яті — завжди вибіркова, вона просуває ті форми історичної пам'яті, які потрібні державі або політичним силам, які перебувають при владі, і приховує чи навіть забороняє ті форми колективної пам'яті, які є політично небажаними. В Європі впродовж більшої частини 20 століття пам'ять про колоніальну політику та її наслідки для аборигенного населення колоній була «небажаною» і «непопулярною», і лише в 19 столітті вона стала предметом цілеспрямованої реконструкції (що теж було результатом політичного рішення, пов'язаного зі зростанням частки мігрантів із колишніх колоній в населенні європейських країн).

Найвідоміший в Україні зразок історичної пам'яті — це колективні стереотипні уявлення про Голодомор, сформовані на основі спогадів, історичних джерел, демографічних підрахунків і закріплені в шкільних програмах, меморіальних комплексах, творах мистецтва і літератури, спеціальних законах (наприклад, Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» (2006)).

Інший відомий приклад: пам'ять про Другу світову війну, яка для певної частини громадян України є пам'яттю про «Велику Вітчизняну війну». З 2015 року офіційний словник української держави не містить терміну «Велика вітчизняна війна». Радянські назви військових частин скасовано. Назву свята 9 травня змінено на рівні закону. Це результат політики пам'яті. (Георгій Касьянов)

Маріанна Гірш звертає увагу на те, що теорії розвитку колективної пам'яті не враховують ситуації, коли катастрофічна історична подія ламає нормальні інструменти відтворення уявлень про минуле — через комунікацію між представниками різних поколінь. Гірш бачить постпам'ять не як ідею, а як структуру передачі травматичного досвіду між носіями цього досвіду та наступним поколінням, постпоколінням.

Діти тих, хто напряму травмований, наслідують жахливе та невідоме минуле своїх батьків, яке останні не хочуть зберігати, про яке не хочуть розповідати. Цей досвід присутній через значуще мовчання та наявність зовнішньої інформації про трагедію. Друге покоління має робити свідоме зусилля по заповненню порожнечі — їхні уявлення про катастрофу є конструктом, який через свою важливість здатен домінувати над власними спогадами.

Гірш вказує, що постпам'ять не ідентична колективній пам'яті — це свого роду «милиця» колективних уявлень. Для постпам'яті характерне поєднання зображень з публічного простору (світлини з концтабору, наприклад, можуть стати частиною приватно пропрацьованої картини минулого) та індивідуального досвіду — публічне «апропріюється» приватним і навпаки. Постпам'ять — це не тільки спосіб будування мосту до невідомого минулого (зв'язок між поколіннями), але й спосіб саморозуміння представників постпокоління.

Постпам'ять твориться художнім зусиллям. Одним із яскравих прикладів побудови постпам'яті є графічний роман Арта Шпіґельмана «Маус» та роман Вінфріда Зебальда «Аустерліц». Побудови постпам'яті функціонують як захисні щити, що абсорбують шок, фільтрують ефект травми, зменшують шкоду. Маріанна Гірш твердить, що постпам'ять парадоксально підсилює живий зв'язок між поколінням свідків катастрофи та постпоколінням. (Оксана Довгополова)

Артог фіксує сучасні вимоги виходити у будь-якій активності з уявлення про потреби сучасності. Від досліджень минулого соціальні науки переходять до вивчення подієвості. Великі наративи вже не існують, лінійне бачення буття людства вже не актуальне. Через пресинг сучасності соціальні науки сприймаються як такі, що виконують соціальний запит, а історики розглядаються як різновид експертів для вирішення нагальних питань.

Фокус на сучасності збігається з ростом так званого «публічного використання історії» (public use of history). Центральними фігурами цього процесу є свідок, законодавець та суддя. Доба презентизму вимагає постійно відчувати співчуття та провину, тому найкращою фігурою для розповіді про минуле є свідок, який об'єднує у своєму досвіді як минуле, так і сучасність. Законодавець через прийняття «меморіальних законів» стає охоронцем та спікером пам'яті, яка виявляється обов'язком. Визнання того, що злочини проти людяності не мають строку давності, робить злочин минулого завжди сучасним. У презентистському світі цінується афект та співчуття, а не аналіз. Парадоксальним чином пошук ідентичності сьогодні стає рушійною силою «створення спільної пам'яті».

Важливою характеристикою епохи презентизму є гранична закритість майбутнього та навіть страх майбутнього. Якщо після 1789 року (падіння Бастилії, початок Французької революції та нового «режиму історичності») майбутнє відчувалося як рушійна сила, то після 1989 року (падіння Берлінського муру, яке ознаменувало розлам послідовності часу) склався режим відносин зі світом, коли всі сили сучасної людини йдуть на те, щоб відповідати сучасності, реагувати в режимі реального часу. Така позиція доповнюється страхом минулого, який насправді спричиняє бажання бачити минуле як щось стале, застигле в концепції спадщини. Спадщина при цьому переживається не як частина наративу, а як досвід сучасності. (Оксана Довгополова)

Соціальне примирення є винайденням способу жити далі після закінчення конфлікту (природа конфлікту може бути дуже різною — від громадських зіткнень до зовнішньої агресії).

«Примирення» держав чи суспільств можливе після взаємного визнання природи злочинів минулого. Символічне примирення між суспільствами після конфлікту, демонструють, наприклад, зусилля німецьких та польських єпископів, які в період 1954–1968 років обмінювалися листами-зверненнями під загальним гаслом «Ми пробачаємо та просимо пробачення». Кожна зі сторін визнала власну відповідальність за певні дії своєї держави та окреслила можливість співіснування в майбутньому. Промовистим жестом прохання про примирення стало колінопреклоніння канцлера ФРН Віллі Брандта перед пам'ятником жертвам повстання в Варшавському гетто в 1970 році.

Примирення — це не спроба стати «над конфліктом», промовчати про травми і злочини, «не чіпати минуле». Це частина процесу пропрацювання минулого, окреслення базових цінностей та червоних ліній, які позначають те, що в суспільстві не толерується. Спроби примирення через замовчування є інструментом не подолання, а відкладання конфлікту, який буде існувати на рівні архіву пам'яті та ресентименту.

З 1990-х років багато країн демонструють важливість процесів примирення та пропрацювання минулого. Це не обов'язково країни після гарячого конфлікту. З темою примирення активно працює, наприклад, Канада. В Австралії, Фіджі, Руанді, Соломонових островах створені міністерства примирення.

У преамбулі до Переліку принципів захисту та промоції прав людини через дії щодо воєнної безкарності, що були прийняті на 61-й сесії Комісії з прав людини ООН (2005), зазначається, що справедливе та стале примирення неможливе до того, як потреби у правосудді (justice) ефективно забезпечені. У тому ж документі зазначається, що прощення, яке є суттєвим елементом примирення, є індивідуальним актом, який можливий після визнання злочинцем своїх дій. Таким чином, примирення не має жодного стосунку до вимоги закрити очі на скоєні в минулому злочини. Про примирення можна говорити після забезпечення права на правосуддя.

Діяльність комісій правди та примирення в ПАР чи Руанді демонструють, що процес примирення всередині суспільства є складним та багатовекторним, він включає як відкриття правди, кваліфікацію злочинів, так і реформування, діалогові ініціативи тощо. Створення комісій правди та примирення великою мірою спричинене необхідністю стримувати стихійну помсту.

Комісія правди та примирення ПАР була започаткована в 1995 році та стала зразком ініціативи суспільного примирення після тривалого періоду злочинів апартеїду та загалом колоніального буття Південної Африки. Поставивши за головну мету не стільки покарання злочинців (парадигма Нюрнбергу), скільки створення передумов розвитку суспільства на нових ціннісних засадах, президент ПАР Нельсон Мандела з головою комісії Десмондом Туту запропонували новий формат роботи комісії правди. Це була перша комісія, де: а) слухання проходили публічно та б) свідчити мали не тільки жертви, але й злочинці. Були розроблені умови амністії злочинців (на умовах надання інформації) та репарацій для постраждалих. Члени комісії обиралися на відкритих загальнонаціональних слуханнях так, щоб включати представників усіх політичних партій, громадянського суспільства та релігійних організацій. У публічному діалозі брала участь коаліція більш ніж 50 організацій — тому комісія створила простір примирення всіх південноафриканців.

Визнання необхідності процесів примирення як всередині держав, так і між народами зумовлює розвиток культури прийняття провини — політичні лідери визнають провину своєї держави в минулому заради майбутнього примирення. Колишні колоніальні держави роблять символічні жести примирення з народами, чиє життя було назавжди змінено. Канада розвиває мультикультуралістську парадигму, актуалізуючи ідентичність автохтонного населення. Політичні лідери роблять політичні заяви з визнанням минулої провини: до подібних жестів долучилися й українські політичні лідери, зокрема, президент Петро Порошенко зробив заяви у польському сеймі щодо участі українців у Волинській трагедії та в кнесеті — щодо колаборації під час Голокосту. Серед нещодавніх подібних заяв — визнання президентом Франції Емануелем Макроном частини відповідальності Франції за геноцид у Руанді.

У комеморативних практиках жести примирення реалізуються в різних формах: наприклад, інсталяція в Лондоні, присвячена сотим роковинам від початку Другої світової війни, була створена з 888 246 керамічних маків — за кількістю загиблих з боку Великої Британії, включаючи мешканців колоній, що є визнанням спільного болю та прийняттям відповідальності за смерть цих людей. Примирення є необхідним елементом картин світу, базованих на цінностях прав людини. (Оксана Довгополова)

У модерних західних суспільствах сформувалося переконання, що всі соціальні зміни — на краще. Наприкінці 17 століття у Французькій академії відбулася «суперечка про стародавніх і нових» (фр. Querelle des Anciens et des Modernes), результатом якої стала впевненість в більшій цінності нового у порівнянні з античними зразками. «Міркування про історію прогресу людського розуму» Анна-Робера-Жака Тюрго (1749) та «Нарис картини прогресу людського розуму» Ніколя де Кондорсе (1793) концептуально оформили бачення розвитку історії людства як односпрямованого руху убік удосконалення. Окрім ідеї спрямованості історії, філософія французького Просвітництва додала впевненість у можливості (і навіть необхідності) прискорювати розвиток людства, бо якщо ми зрозуміли сутність історичного процесу, то зобов'язані докласти зусиль, щоб світле майбутнє настало швидше. Думка про активну роль людини в історичному процесі є необхідним елементом ідеї Прогресу.

Німецьке Просвітництво (Йоганн-Готфрід Гердер) розглядає історію людства в контексті загального розвитку Всесвіту, таким чином людство описується в контексті природних закономірностей. Суб'єктами історії у Гердера є народи.

Ідея Прогресу передбачає історичний оптимізм та впевненість у тому, що кожен крок в історії є необхідним та є запорукою позитивних змін у майбутньому, навіть якщо ми не бачимо, як це станеться. Німецький дослідник історії ідей Райнгарт Козеллек вказує на зв'язок ідеї Прогресу та відкритості майбутньому. Асиметрія між «досвідом» та «очікуванням» формує ідею Прогресу — радикальне неспівпадіння дійсності та уявлень про те, як має бути, змушує французьких революціонерів 18 століття відчути бажання прискорити рух до ідеалу, наблизити майбутнє, яке і так неминуче настане. Після формування такої візії ідея Прогресу сама стає рушієм людських дій, а не просто дозволяє інтерпретувати історичні дані.

З 19 століття ідея Прогресу набула форму так званого науково-технічного прогресу, який вбачає запоруку правильного розвитку людства в розширенні поля наукового знання, яке допоможе позбутися забобонів та невігластва. Зникнення ж невігластва неминуче вплине на формування кращого соціального устрою. Така позиція обґрунтовується в теорії позитивізму, зокрема Оґюста Конта.

З іншого боку, в марксизмі ідея Прогресу набула форму опису сутності історичного процесу як класової боротьби, яка завершиться насильницьким утвердженням безкласового суспільства. Французький спеціаліст в галузі філософії історії Франсуа Артог впевнений, що дисбаланс між досвідом та очікуванням в 19 столітті тільки посилився.

Соціолог та дослідник історії ідей Роберт Нісбет говорить про темну сторону ідеї Прогресу, що полягає у вірі в необхідність насильницького наближення ідеального майбутнього. Варто нагадати думку Карла Поппера про те, що без сліпої віри в Прогрес та гегелівського твердження про те, що «держава є ходою Бога у світі» тоталітарні проєкти не могли б здійснитись.

До темної сторони ідеї Прогресу належить і ймовірність етичної сліпоти щодо історичних подій. Так, теоретик культури Вальтер Беньямін у тезах «Про поняття історії» (1940) зауважує, що шанс фашизму полягає в тому, що прихильники Прогресу сприймуть його як історичну норму. Можна виправдати будь-який злочин впевненістю, що це робиться заради світлого майбутнього.

Після Другої світової війни щодо ідеї Прогресу встановився певний скептицизм. В критичній теорії постструктуралізму та постмодернізму прогрес було піддано критиці як один із так званих метанаративів, тобто систем тотальної організації знання, що легітимізують існуючу систему Влади. При цьому Роберт Нісбет припускає, що ідея Прогресу реалізується в нових формах, які відображатимуть відчуття надії, яке супроводжувало міркування про історію з часів стародавніх греків. (Оксана Довгополова)

Поняття пропрацювання минулого було запропоноване Теодором Адорно в його статті «Що означає "пропрацювання минулого"», яка була опублікована в 1963 році. У статті критикуються спроби виправдати, замовчати та знівелювати злочини нацизму. Філософ твердить, що минулого намагаються позбутися через применшення злочину, використання евфемізмів чи замовчування. Травматичні спогади намагаються позбавити травматичності через «взаємний залік» провини (Німеччина винна у смерті такої-то кількості осіб, але під час бомбардування союзників загинуло стільки-то осіб — отже, ми квити), через боротьбу з «відчуттям провини» (запозичення психоаналітичного терміну в цьому контексті означає бажання показати, що насправді провини немає) тощо.

Адорно критикує твердження, що німці не доросли до демократії, як інфантильне: це схоже на те, як підлітки виправдовують здійснені ними акти насильства саме приналежністю до групи тинейджерів. Тоталітаризм базується на роздуванні національної пихи, коли індивід знаходить сурогатне задоволення в ідентифікації з цілим. Колективний нарцисизм штовхає людей на злочини та водночас не дає бачити провину.

Запитання на пропрацювання минулого виникають у демократичній настанові. Це вимога максимального прояснення того, що відбулося, протистояння забуттю, звернення до кожної окремої людини з її критичним мисленням. Поняття пропрацювання минулого стало одним із базових в сучасних Memory Studies та використовується не тільки для аналізу німецького суспільства та його відносин із нацизмом. Висновки Теодора Адорно актуальні для всіх суспільств, що тестують власні відносини з минулим в контексті прав людини. (Оксана Довгополова)

Особливої критики в межах цього підходу зазнали: концентрація досліджень на великих містах, так званих «центрах» мистецького життя (як-от Париж, Берлін, Відень, Нью-Йорк); ігнорування художніх тенденцій в інших регіонах або зображення їх як похідних від «центрів» чи «примітивних»; використання концептів, розроблених для опису західного урбаністичного мистецького середовища, як універсальних.

У межах просторового повороту історики мистецтва, арт-критики та куратори розвивають методологічні моделі, що сприяють цілісному та неупередженому аналізу художнього життя — зокрема Африки, Азії, Латинської Америки та Східної Європи. Наприклад, польський науковець Пьотр Пьотровскі розробив «горизонтальну історію мистецтва», яка пропонує ввести розрізнення між західним (з його каноном і цінностями) та локальним мистецькими наративами задля ретельного вивчення їхніх взаємовпливів.

Врахування множинності історій мистецтва передбачається і близькими до розробок Пьотровскі концепціями «геоісторії мистецтва» Томаса ДаКоста Кауфманна та «децентралізації історії мистецтва» Парта Міттера. У межах просторового повороту також підважуються національні мистецькі наративи та акцентуються транснаціональні зв'язки між різними художніми сценами.

Просторовий поворот стимулював перегляд універсальності усталених західних періодизацій у мистецтві («Античність» — «Середні Віки» — «Відродження» тощо) та поширення методу цифрового мапування. (Поліна Байцим)

У преамбулі до Переліку принципів захисту та промоції прав людини через дії щодо воєнної безкарності, що були прийняті на 61-й сесії Комісії з прав людини ООН (2005) зазначається, що «прощення, яке може бути важливим елементом примирення, передбачає, оскільки воно є приватним актом, що жертва або представники жертви знають порушника прав та останній визнає власні дії» ("…forgiveness, which may be an important element of reconciliation, implies, insofar as it is a private act, that the victim or the victim's beneficiaries know the perpetrator of the violations and that the latter has acknowledged his or her deeds").

Виходячи з правового поля в ширше поле етики, пошлемося на жест пробачення, що його зробила Єва Кор, яка була жертвою експериментів доктора Менгеле, але через декілька десятків років щиро пробачила злочинців. Пробачити може той, проти кого вчинене зло. Як ми не несемо відповідальність за чужі діяння, так само в нас немає влади пробачити злочин, скоєний не проти нас. Ініціатором прощення може бути виключно жертва, незалежно від того, чи перепросили в неї. Вибачення не передбачає автоматичного прощення. (Оксана Довгополова)

21 століття стало епохою віртуальності, цифровізації та викликів, зокрема для гуманітарного знання. З'явилися нові форми роботи з минулим, нові методологічні підходи досліджень цього минулого, нові форми фіксації інформації. Уже складно розділити теоретичне знання та його практичну реалізацію, чи не щодня ми спостерігаємо трансформацію форм історії — від академічної аудиторії до історичних мемів.

Цей простір «бутування» історії стає одночасно і знанням, і атракцією, і пропрацюванням минулого, і маніпулятивною технологією. А поширення історичного знання неакадемічними методами можна визначити як публічну історію. Вона різниться від історії альтернативної та популярної тим, що в основі публічної історії — реальні факти, знання та способи верифікації.

Розвиток технологій постановив проблему створення нових форм знань, репрезентації цих знань у суспільстві та нові способи донесення інформації до аудиторії. Саме тому в академії постала проблема вивчення публічної історії. Її інституціоналізація у світі розпочалася з США ще у 1970-х роках. А один із теоретиків публічної історії Джером де Гру заявив, що публічна історія — не окрема дисципліна, а ціле міждисциплінарне поле, адже для розуміння, вивчення та реалізації репрезентації минулого людина має володіти знаннями з історії, соціології, мистецтвознавства, комунікативістики, медіатехнологій тощо. Це певний виклик як для науковців, так і для практиків. Саме тому найкраще репрезентацією історії в різних її публічних варіантах/просторах займаються аматори та «неісторики», які мало замислюються над проблемою відповідальності при відтворенні, конструюванні минулого. Тут має місце політизація, маніпуляції, викривлення тощо.

Розвиток публічної історії в Україні почався зі Львова, де Центр міської історії Центрально-Східної Європи, заснований у 2004 році, займається академічною та культурною діяльністю, поєднуючи дослідження та культурні практики. На сторінці інституції йдеться про те, що «як структура, що живе у ритмі міста, Центр прагне виходити за рамки академічної діяльності та сприяти громадським ініціативам», а у «співпраці між академічною сферою та різними громадськими середовищами особлива увага приділяється питанням спадщини та музейних практик, цифрової історії та творення нових архівів, зав'язків між мистецтвом та складними питаннями минулого і потенціалу міста та громадських просторів».

Досліджуючи різні аспекти публічної історії, форми репрезентації минулого, громадські ініціативи, вчені, окремі «неісторики» працюють із низкою питань: як зрозуміти, що мають на увазі журналісти? Ще закінчується історія і починається міф? Що таке маніпулятивні технології? Навіщо нам говорити про минуле в публічному просторі?

Головне завдання публічної історії — дати основи знань про репрезентацію минулого в публічних просторах, комп'ютерних іграх, художньому і документальному кіно, навчити використовувати міждисциплінарні підходи і методи історичного дослідження для реалізації проєктів, що поєднують критичне осмислення історичних знань з розумінням публічних дискусій та сприйняттям минулого у сучасних суспільствах. Для того, щоб бути амбасадором історії, потрібно розвивати навички, необхідні для роботи у засобах масової інформації, архівних, бібліотечних, музейних, туристичних та інших інституціях культури, освіти та бізнесу, які задіяні у творенні сучасної історичної культури.

Інший вимір публічної історії — практичний. З одного боку це можуть бути разові проєкти, дослідження проблем культурної спадщини, радянської історії, локальної історії, такі як «Мономіста Донбасу. Книга про історію Донбасу через призму життя мешканців і творців промислових мономіст», «Як говорити з дітьми про історію», «Донбаські студії», «Студії живої історії», Минуле / Майбутнє / Мистецтво, «Мнемоніка». З іншого — атракція історії, де використовуються різні технології, способи та форми репрезентації та пізнання минулого, зокрема документальні фільмі, комп'ютерні та настільні ігри, інтерактивні мапи міст з історичними місцями, комікси, анімації, музейні виставки.

Ще один вимір — суто медійний. Це існування в медіапросторі історичних популярних ресурсів таких як «Історична правда», WAS, інтернет-пабліки та спільноти в соціальних мережах «Історія України в схемах і мемах», «Культвідродження», «Symbolon. Центр середньовічних та ранньомодерних студій», «Страдающее средневековье», YouTube-канали тощо.

Таким чином з одного боку публічна історія — це відповідь на запит сучасності, спосіб розповсюдження знань про минуле, яких потребує аудиторія неспеціалістів, історії, яка стає цікавою для обивателя, з іншого — історія трансформується у зброю, набуваючи різних форм, використовується в маніпуляціях масовою свідомістю, а полем бою стають медійні платформи. (Антон Лягуша)

Найбільш відомий реді-мейд — «Фонтан» Дюшана. Художник придбав чашу пісуару в магазині, перевернув її (позбавивши утилітарної функції) та підписав іменем і роком: «R. Mutt 1917». «Фонтан» був скандально виключений з виставки Спілки незалежних художників, його оригінальна версія була втрачена, лишившись тільки на фотознімку Альфреда Стігліца. Дюшан мав персональне відношення до організації виставки, а також під різними іменами писав критичні статті на підтримку твору невідомого Р. Мутта. У підсумку, «Фонтан» можна вважати одним із початків історії сучасного мистецтва — твором, який зосередив на собі питання про авторство, статус мистецького твору, технічне виробництво, інституційний контекст і розрізнення фігури ремісника (який відповідає за виготовлення матеріального об'єкту) та фігури художника (який відповідає за концепцію твору).

Дюшан прагнув нейтральності своїх реді-мейдів, що вони не мають за собою шлейфу пам'яті. Однією з технік створення реді-мейду для нього була зустріч: призначення побачень об'єктам, визначення місця й часу, коли художник стикається з річчю, яка чекає на нього. Дюшан створював умови, за яких у самому творі буде відсутня психологічна залученість автора та позірно відсутній зовнішній контекст. Натомість об'єкти сюрреалістів, які стали продовженням дюшанівських практик, були знайдені на барахолках та серед особистих речей і вказували на шари пам'яті, що містилися в них. Вальтер Беньямін в тексті «Сюрреалізм: останній знімок європейської інтелігенції» називав сюрреалістів першовідкривачами «революційних енергій, що проявляються в архаїчному, в перших залізних конструкціях, у перших заводах, у найстаріших фотографіях, у речах, що почали помирати…».

Реді-мейди, що вказують на історичні події, персональний досвід та говорять про пам'ять, можна знайти серед наборів для виживання Йозефа Бойса, ваз династії Хань Ай Вейвея, фрагментів монументів Леніну в роботах Євгенії Бєлорусець, фотографій невідомого автора на тлі пам'ятника Артему в проєкті Нікіти Кадана, ведмедика Грейсона Перрі тощо. (Борис Філоненко)

Поняття ресентименту було введено в обіг Фрідріхом Ніцше в «Генеалогії моралі» для описання системи цінностей, що заперечує цінності ворога та легітимізує власну слабкість та неповноцінність. В Memory Studies поняття ресентименту активно вивчається в контексті пам'яті репресованих та позбавлених голосу спільнот. Поняття використовується в академічних дослідженнях, наприклад, у фундаментальних працях Лії Грінфельд про типи націоналізму.

Алейда Ассман згадує ресентимент в контексті описання так званих архівів пам'ятання — репресована пам'ять, позбавлена інструментів трансляції (державні свята, освіта, культура), демонструє подекуди агресивний ресентимент в описанні власної віктимності. Збереження пам'яті в репресованій спільноті можливе тільки «з вуст в уста» між людьми, яким можна довіряти, та з відчуттям місії відновлення справедливості та помсти. Такий варіант ресентименту продемонстрував, наприклад, Гюнтер Грасс в романі «Траєкторія краба», сюжет якого будується на тому, що ресентимент жінки, яка зазнала страждань як представниця мирного німецького населення під час Другої світової війни, призводить до формування ідентичності її онука-неонациста.

Ресентимент зазвичай спрямований на розфарбовування картини минулого в чіткі чорно-білі кольори, демонізацію ворога та надання представникам власної спільноти ідеальних рис. Під поняття ресентименту підпадають також численні історичні стереотипи, що виникають через ситуації реального або гаданого приниження та стають тригерами конфліктів в часи, коли про образу вже не йдеться. Такому різновиду функціонування колективної пам'яті присвячене спеціальне дослідження Марка Ферро «Resentment in History», в якому автор демонструє, що ресентимент є частиною питання ідентичності.

Існує ресентимент зниклих імперій та водночас колишніх частин цих імперій (коли імперська перспектива не здається небезпечною); ресентимент груп населення, колись позбавлених прав та невдоволених своїм теперішнім положенням. (Оксана Довгополова)

Хоча концепція «скопічних режимів» була знайома теорії кіно завдяки Метцу, саме есей професора Каліфорнійського університету Мартіна Джея, опублікований у 1988 році в збірці «Бачення та візуальність» (Vision and Visuality, під редакцією Гала Фостера), ввів це поняття в інший інтелектуальний дискурс. У своєму дослідженні професор Джей розвиває значення цього поняття, щоб охопити три різні режими сучасності, де бачення і знання зустрічаються та впливають один на одного.

Мартін Джей виділив перший режим, якій він назвав «декартовим перспективізмом» і пов'язав із винайденням лінійної (геометричної) перспективи в італійському малярстві епохи Ренесансу. Як наслідок, відбувся розрив між спостерігачем і сценою спостереження, подібно тому, як це відбувається в театрі. Другий режим був пов'язаний із мистецтвом північноєвропейського реалізму, і на його формування вплинули ідеї емпіризму Френсіса Бекона. Такий режим бачення приділяє більшу увагу об'єктам та деталям, уникає алегоризації і фокусується на реальності, що відкривається перед спостерігачем. Третій режим бачення Мартін Джей пов'язав із емоційним поворотом в мистецтві бароко. Візуальний досвід бароко має сильну тактильну якість, що не дає йому перетворитися на абсолютний окуляроцентризм Декарта. Плюралізм монадичних точок зору Ґотфріда Ляйбніца та «медитації» Блеза Паскаля про парадокс чи схильність містиків Контрреформації до запаморочливих переживань можуть прояснити формування цього візуального режиму. Барокове бачення прагнуло уявити невидиме і, зазнаючи невдач, породжувало меланхолію. Усі три режими — ренесансна перспектива, реалізм та емоційне бароко — увійшли у модерне бачення сучасних європейців.

Цей проєкт з ідентифікації візуальних режимів сучасності Мартіна Джея був натхненний питанням, поставленим ще Мартіном Гайдеґґером у важливій праці «Епоха картини світу» (Die Zeit des Weltbildes, лекція 1938 року). Це питання можна сформулювати наступними чином: чи кожна епоха має власну картину світу (Weltbild) і чи ця риса характерна лише для сучасності (модерності)? Концепція «картини світу» (Weltbild) містить відношення між баченням і знанням, про що не говорив Вільгельм Дільтей у книзі "Weltanschauung, Philosophie und Religion" і про що почав говорити Гайдеґґер. Ця концепція пропонує різницю між об'єктами, які можна уявити і сприйняти як образи чи зображення, та суб'єктом, який їх розглядає. Гайдеґґер вважав, що конструювання світу через зображення, образ, картинку виникає лише в період сучасності (модерності). Така позиція була викликана радикальною опозицією між суб'єктом, що спостерігає, і об'єктом, що розглядається, яка виникла ще у декартовому розділенні, а також у новітній зміні ставлення до глядача (позиція спостерігача), яка більше не розглядала людську цікавість (бажання спостерігати) як недолік. (Богдан Шумилович)

У мові-джерелі (а також у мовах народів колишньої Югославії) «spomenik» позначає будь-який архітектурний чи скульптурний об'єкт, що вшановує важливих діячів чи події, незалежно від його естетичних, політичних та історичних характеристик.

Побудова монументів 1950–80-х років регулювалася спеціальною комісією державної організації ветеранів (Savez udruženja boraca Narodnooslobodilačkog rata, SUBNOR), що проводила конкурси та затверджували проєкти споменіків. До її складу, а також до складу багатьох культурних організацій післявоєнної Югославії входили художники-партизани.

Споменіки мали різні джерела фінансування; окрім державних організацій до їхнього створення долучались місцеві спільноти. Архітектори, скульптори та художники, які проєктували монументи, загалом схилялись до абстракціонізму, тож самі витвори часто визначаються як спадщина соціалістичного модернізму.

Наразі збереження та підтримка споменіків ускладнюється не лише тим, що вони були створені за часів Югославії, а й розбіжними інтерпретаціями та оцінками тих подій, які вони вшановують. (Поліна Байцим)

Перше визначення телеології дав Арістотель, який декларував, що повне описання певного явища можливе тільки через розуміння його мети.

Телеологія буває релігійна та історицистська. Релігійна телеологія (наприклад, християнська) описує існування світу як драматичного процесу, який неодмінно завершиться конкретною подією (Страшний суд) та встановленням Царства Божого. Цю мету від самого початку визначає Творець, і завдання людини — якнайкраще зрозуміти план розвитку світу та прагнути досягти перебування в Царстві Божому. Таким чином, сенс людського існування знаходить свою реалізацію за межами тілесного існування людини.

Історицистська телеологія (гегельянська, марксистська тощо) може бути атеїстичною (не обов'язково), але вписує мету в своє розуміння невблаганних законів історичного розвитку. Телеологічні схеми зазвичай коливаються від жорсткого фаталізму до визнання активної ролі людини в наближенні мети історичного процесу. Фаталізм ми бачимо, наприклад, у вченнях доби Реформації, які базуються на доктрині передвизначення: всі події цього світу, а також питання вічного спасіння визначені Богом наперед та жодним чином не залежать від зусиль людини.

Філософія Прогресу, навпаки, наділяє людину активною позицією в історичному процесі — зрозумівши сутність історичних законів, людина може брати участь у наближенні мети Історії.

Телеологія є основою так званого модерністського проєкту — уявлення про цілеспрямований розвиток людства через розвиток розуму та наукового пізнання до ідеального політичного порядку та загального щастя. Впевненість в активній ролі людини в реалізації Поступу призводить до визнання творчої ролі насильства заради наближення майбутнього суспільного щастя. На ідеї швидкого наближення суспільного щастя базуються тоталітарні проєкти, засуджені, зокрема, Карлом Поппером як форма історицистського мислення, яке не може не призвести до масових злочинів. (Оксана Довгополова)

Карл Густав Юнг писав, що фантазія — це чиста нереальність, вигадка і фантом, швидкоплинне враження. А уява (німецькою Einbildungskraft) навпаки — це активне творіння, звершене до певної мети. В одному із центральних текстів Жака Лакана, який він завершив 1936 року, тоді ж, коли Юнг розрізняв між уявою та фантазією, психолог висунув свою оригінальну тезу про так звану «дзеркальну фазу» чи «стадію дзеркала» (mirror stage). У цій теорії важливе місце займає концепція «уявного» (Imaginaire), яке він поєднав із «символічним» та «реальним» у структурі людської психіки, що обумовлена певними регістрами людського існування. Уявне тут виступало як вимір образів, свідомих чи несвідомих, сприйнятих чи уявлених, з якими ідентифікується суб'єкт. Але ці образи не є справжньою сутністю людини, вони фактично представляються обманом, або, як вважав Лакан, «імаго», що з'являється в людській істоті, є суб'єктивним ефектом відчуження, розчленування. Таким чином, Лакан практично використовував уявне у тому розумінні, яке Юнг та інші мислителі надавали фантазії — це було щось неправдиве, нереальне.

Згодом уявне почало розглядатися структуралістськи, радше як контекст, мережа чи павутина, в яку погружається суб'єкт. К'яра Боттічі каже, що якщо уява — це індивідуальна здатність, якою ми володіємо, то уявне — це контекст, який володіє нами. Романи, мелодрами, картинки і дрес-коди, звички в їжі, а також соціальні та політичні символи — все це вивчається як засоби для побудови спільноти та прийоми конструювання «соціального уявного». Тож у такому розумінні, уявне — це сукупність цінностей, інститутів, законів і символів, через які люди уявляють своє соціальне ціле.

Уявне є спільною характеристикою для членів певної соціальної групи та відповідного суспільства, або, як вважав Бенедикт Андерсон, і цілої нації: пошлемося на роботу Андерсона «Уявлені спільноти» (Imagined Communities). Філософ Чарльз Тейлор твердить, що «соціальне уявне» — це те, як люди уявляють своє суспільне існування, як вони поєднуються з іншими, як відбуваються зв'язки між ними та їхніми товаришами, як формуються очікування, які зазвичай задовольняються, і глибші нормативні поняття та образи, які лежать в основі цих очікувань.

Мислителі зауважують, що в такому розумінні соціальне уявне може змінюватися за допомогою текстів інтелектуалів і творів митців або ж популярної культури. Те, що спочатку може виглядати абстрактною ідеалізацією, має здатність перерости в складну уяву, якщо буде сприйняте та пов'язане з соціальними практиками. Наприклад, такі поняття як данське гюґе (hygge) чи японське вабі-сабі (wabi-sabi), хоч не обов'язково мають чітке розуміння і пояснення, усе ж, вплітаючись в соціальні практики, перетворюються на загально уявлені принципи, які історично змінюються.

Корнеліус Касторіадіс твердить, що соціальне уявне визначає для кожного історичного періоду свій особливий спосіб життя, бачення та створення власного існування. Таким чином, якщо уява (imagination) — це здатність, якою ми володіємо як окремі особистості, то уявне (imaginary) — це те, що створює нас як соціальних істот. Основна ідея полягає в тому, що ми ніколи не є чистими атомами, як у міфічному природному стані, а завжди і вже суспільними істотами, які не можуть не існувати в певному соціальному контексті, в якому народилися і сформувалися. (Богдан Шумилович)

За Мальро, «фотографія змінила природу мистецтва» й істотно трансформувала можливості та завдання роботи з мистецтвом минулого і сьогоднішнього дня. Фотографія для мистецтва — як друкарня для текстів. На знімку об'єкт «втрачає свої властивості в якості речі» й має здатність до мультиплікування й розповсюдження. Фотографія урівнює всі твори та дає інструменти для їхнього кадрування, маніпуляції масштабом, зміни точок зору на твір, варіювання освітлення й додавання необхідної драматургії. Відфотографовані та співставлені, твори посилюють позиції аналітики мистецтва через «стилі», а також отримують можливість вийти за межі усталених конвенцій західноєвропейської історії мистецтва, інтегруючи в системи уявних колекцій твори з маргіналізованих осередків.

Для Мальро здійснити проєкт «Уявного музею» означало поступово збирати всю інформацію про світове мистецтво в альбом. На фотографії початку 1950-х років Мальро стоїть перед розкладеним на підлозі макетом книжки з фотографічними репродукціями творів мистецтва. На менш відомих знімках тієї ж серії Мальро лежить серед книжкових розворотів, а також танцює на них. Розвороти з фотографіями — майбутнє тритомне видання «Уявного музею світової скульптури» (Le Musée imaginaire de la sculpture mondiale), яке виходило друком в 1952–1954 роках.

Літературознавець й історик мистецтва Дерек Аллан в книжці «Art and the human adventure: André Malraux's theory of art» критикує спрощене розуміння уявного музею як «супермузею всього, що можна сфотографувати». Такий погляд на концепт Мальро притаманний багатьом мистецтвознавцям та арткритикам від Ернста Гомбриха до Дуґласа Крімпа. На думку ж Аллана, подібне редукування до фотографічного медіуму зміщує акценти на користь репродукування (по суті — одного з можливих способів дістатись до твору), водночас применшуючи тезу про доступність та залученість (їх може забезпечити подорож і більша мобільність). В такій інтерпретації ідея уявного музею виникає радше не як реакція на можливості фотографії, а як спосіб приналежності до людства через мистецтво, де безпрецедентний діапазон доступних зображень слугує гуманізації.

Арткритикиня Розалінд Краусс порівнює концепції Вальтера Беньяміна і Мальро, звертаючи увагу на розбіжності між розумінням тих змін, що принесли в мистецтво техніки відтворення (див. Аура). Вона також зближує ці теорії з практиками самоархівації художника Марселя Дюшана: «Деяким датам хочеться приписати особливу силу тяжіння. У тому ж 1935-му, коли Беньямін і Мальро міркували про долю мистецтва у часи репродукування, Марсель Дюшан почав створювати власний уявний музей», — приклад уявного музею приватного масштабу. (Борис Філоненко)

Зигмунд Фройд ідентифікував, що більшість життєвих гонів (drive) людини походять від неусвідомленого бажання, і цей аспект людської психіки він назвав принципом задоволення. Лакан натомість виокремив своєрідний об'єкт бажання, який він назвав «objet petit a» і означував як важливу частину людської психіки, що займає центральне положення між «уявним», «символічним» та «реальним». Для чоловіка і жінки образ чи картинка або репрезентація жінки часто є ось цим недосяжним об'єктом бажання, до якого треба постійно повертатися. Для того, щоб розрізнити дивлення як фізіологічний акт від бачення як культурної діяльності, Лакан використав поняття gaze, яке і закріпилося у розмаїтих критичних текстах про візуальні мистецтва. Поняття gaze також має ключове значення у теорії дзеркального відображення (стадія дзеркала, mirror stage), яку розробив Жак Лакан для пояснення конструювання ідентичності суб'єкта.

Психоаналітичні теорії є концептуальними та теоретичними основами для конструювання ідеї чоловічого погляду, який передбачає, що принцип задоволення реалізується через візуальний досвід, коли людина дивиться на когось або щось, що вважається естетично приємним. У дослідженнях медіа і в феміністичній теорії кіно чоловічий погляд концептуально пов'язаний з поведінкою вуайєризму (підглядання, сексуальне задоволення від погляду), скопофілії (естетичне задоволення, а часом і залежність від погляду) та нарцисизму (задоволення від споглядання самого себе). Терміном скопофілія позначають функції чоловічого погляду в отриманні естетичного та сексуального задоволення від погляду на людину, яку вважають красивою, це певний спосіб дивлення на жінок. Аналіз чоловічого погляду в культурі показує, що жінки часто змушені приймати погляди чоловіків і, таким чином, інтерналізувати чоловічий погляд як частину своєї ідентичності. Це формує ситуацію соціального відчуження (social alienation), коли жінка бачить себе як людину і одночасно як ідеалізований образ, до якого має постійно прагнути.

Ситуацію, коли жінка має дивитися на зображення з сексуальної, естетичної та культурної точок зору чоловіків, виразно артикулювали Джон Берджер у праці «Як ми бачимо» (1972), де мова більше йде про образотворче мистецтво, та Лора Малві у праці «Візуальне задоволення та наративний фільм» (1975). У образотворчих чи кінематографічних уявленнях про жіночих персонажів, вважають Лора Малві та Джон Берджер, чоловічий погляд заперечує соціальну ідентичність жінки, перетворюючи її з особи на об'єкт, який розглядається лише через її красу, статуру та сексуальну привабливість, як це визначено в естетиці чоловічої сексуальні фантазії. В образотворчому мистецтві чоловічий погляд часто маскується за естетичними розрізненнями чи жанрами, як-от «ню» чи «акт», що має символічно розрізняти різні типи оголеного жіночого тіла.

У візуальних і естетичних репрезентаціях наративного кіно чоловічий погляд має три точки зору: 1) перспективу чоловіка за камерою; 2) перспективу чоловічих персонажів всередині кіноісторії; 3) перспективу глядача-чоловіка, який дивиться на рухоме зображення. Спільна для трьох точок зору позиція полягає в тому, що дивитися — це активна роль чоловіка, а бути об'єктом погляду — пасивна роль жінки. Таким чином чоловічий погляд є проявом нерівної соціальної влади між чоловіком, який дивиться, і жінкою, на яку дивляться, і ця ситуація спрямована на розвиток гендерної нерівності в служінні патріархальному порядку. Виходячи з цієї аналітичної конструкції, наративне кіно часто представляє і показує жінок як об'єкти бажання, де жіночі персонажі мають зовнішність, закодовану для сильного візуального та еротичного впливу. У практиці кінобізнесу симпатична актриса ніколи не представляє образ рішучого жіночого персонажа, чиї дії безпосередньо впливають на результат сюжету або спонукають до подій, а натомість зображує жінку як візуальну опору (компаньйона) для чоловічого персонажа.

На практиці сприйняття чоловічого погляду можуть бути неоднозначними, і жінка, яка інкорпорувала чоловічий погляд і вітає сексуальну об'єктивацію цього погляду, може сприйматися як така, що відповідає суспільним нормам, встановленим на користь чоловіків. Така жінка, твердить Енн Каплан, може практикувати чоловічий погляд щодо самих чоловіків, перетворюючи їх на пасивних суб'єктів. Або ж навпаки, жінку, яка прийняла чоловічий погляд, можуть сприймати як ексгібіціоністку, яка маніпулює сексистськими нормами патріархату для своєї особистої вигоди, контролюючи функції сексуальної об'єктивації, що властиві чоловічому погляду.

Сучасні дослідники виділяють також жіночий погляд та квір-погляд, опозиційний чи колонізований типи бачення. Девід Болтер і Річард Грусін для позначення жіночого погляду запропонували використовувати термін гіпермедіація, маючи на увазі тип погляду, який привертає увагу глядача до художнього засобу (медіа) та до процесу медіації, що присутні у художньому творі. Гіпермедіація передбачає множинності позицій погляду та множинності відношень до об'єкта, що розглядається-спостерігається-бачиться. Як тип жіночого погляду, гіпермедіація порушує обмежене і монолітне трактування чоловічого погляду, пропонуючи різні точки зору для сприйняття людини. (Богдан Шумилович)