ЛЕНІНОПАД І ПОДОРОЖ ЕНГЕЛЬСА З ПОЛТАВИ В МАНЧЕСТЕР

Тут і далі всі фото — Євген Нікіфоров, з серії «Про пам’ятники республіки», 2014-2020

Я став фіксувати те, що відбувалося далі. Повалення було хаотичним, відбувалося під час Майдану і поліція намагалася зупинити процес, але це не вдалося ні в Києві, ні в сотні інших міст. Я почав документувати те, що, на мою думку, зникне в наступні роки. Тоді ще не було підписано закон про декомунізацію та якось оголошено про нього.

Спершу я фіксував, як усе почали перефарбовувати в жовто-блакитний колір. Спочатку комунальні служби задали тренд — почали перефарбовувати такі величезні об’єкти, як каруселі, переходи, паркани на будівництві та в центрі міста, смітники тощо.

Підхопивши тренд, почали з’являтися добровольці, які збирали гроші на фарбу та перефарбовували все, до чого не дісталися комунальні служби — наприклад, старий паркан на бульварі Шевченка. Такі люди з коробками «На фарбу» стояли на перехрестях, на світлофорах і прямо там збирали гроші — невідомо, чи насправді вони збирали кошти на паркан, чи це був просто спосіб заробітку.

Це перефарбовування стало способом легітимізації утеплення будівель. У певному сенсі ти не можеш сперечатися з людиною, яка це зробила, бо її жест патріотичний. Це також стало способом легітимізації утеплень на місці мозаїк, які до того прикрашали будівлі — ти ніби робиш благо, утеплюєш дім, при цьому знищуючи монументальну роботу. Але в цей період, якраз після Майдану, ні в кого, ймовірно, не виникли б до тебе питання, навіщо та чи інша робота була закрита або знищена.

Ось деякі варіанти того, як комунальні служби діяли в містах. Можна побачити різноманіття та вигадливість, але найчастіше недоречність — наприклад, зрубані дерева, пофарбовані жовто-блакитною фарбою. Ці тренди донеслися і до курортної зони. Там торгові точки почали змінювати свою кольорову гаму, можливо, створюючи таким чином конкуренту перевагу перед іншими продавцями.

Також жовто-блакиттю почали зафарбовувати ідеологічні символи. В Сумах, наприклад, був слоган і портрет Леніна. Чи паркан, на якому були намальовані зірки, що символізували рух у напрямку Євросоюзу.

Також за допомогою фарби іноді намагаються зберегти щось від знищення. Люди почали захищати монументи, які були для них цінними, адже не всюди населення підтримувало «ленінопад». Під час хаотичного «ленінопаду» 2014-2015 років були збиті всі головні обласні Леніни, окрім запорізького. В деяких містах вони простояли досить довго — до 2017-го. Наприклад, у Лисичанську довгий час Ленін стояв пофарбований, у Слов’янську — просто забризканий синьо-жовтою фарбою.

Ще до прийняття закону я зрозумів, що будуть знищувати пам’ятники. Насправді, досі виникають питання, який пам’ятник та назва підпадають під декомунізацію, а які ні. Я почав цілеспрямовано працювати над темою їхнього знищення. Мені стало цікаво, як вони будуть зникати, що буде з’являтися на їхніх місцях, куди вони будуть діватися.

Назва проєкту «Про пам’ятники республіки» — це відсилка до «Декрету про пам’ятники республіки» 1918 року, документу нововстановленої на той час радянської влади. Він говорить про те, що монументи, зведені на честь царів та їхніх слуг, мають бути знесені, а також що художні ради повинні запропонувати нових героїв, і на місці старих істуканів мають стати нові пам’ятники, які б проголошували революцію та подвиги радянського народу.

Я почав полювати за монументами, які, на мою думку, могли б зникнути. Часто я повертався на одну й ту ж саму точку декілька разів, іноді вчетверте і вп’яте.

Ось мій улюблений приклад того, що декомунізація діє лише частково і як вона покриває білими плямами історичні факти. Наприклад, метро Театральна в Києві, величезний фриз із барельєфів на верхній станції. Я знімав це у 2015 році, а вже за рік було частково затерто написи, слогани або певних персонажів з цієї картинки — залишилось тільки те, що працівники метрополітену вважали легітимним.

Взагалі хвиля декомунізації по київському метрополітену пройшла у 2015 році. Заборонена символіка була просто закрита. Вона досі зберігається, але прикрита металевими панелями.

Запорізький Ленін — останній збережений з обласних, він протримався до 2016 року. Місцеві жителі його досить довго захищали, переодягали у форму національної збірної з футболу, у вишиванку. Під цим Леніним були скульптури робітникам, і, по ідеї, вони не мали б бути декомунізовані, тому що про це нічого не сказано у законі.

Я приїхав у Запоріжжя в той день, коли планувався демонтаж Леніна, але довелося залишитися на три дні — постійно з’являлися люди, які зупиняли процес, служби не називали точну дату й час початку. Зрештою мені довелося поїхати. Коли демонтаж все ж відбувся, цей постамент було закрито козаком і встановлено купу прапорів.

Я постійно зустрічаю новини про те, що знайдено черговий останній пам’ятник Леніну. Думаю, це буде ледь не безкінечна історія, тому що є купа хуторів, до яких не дістає цивілізація і фотографи. Наприклад, на маленькому хуторі в Херсонській області досі стоїть такий. І мені буде цікаво повернутися туди через декілька років і подивитися, чи знайшли цього Леніна.

Один із варіантів збереження монументів у публічному просторі — це часткове затирання рис обличчя. Наприклад, пам’ятник Марксу в Хотині тепер без вус і брів.

Також є частина суперечливих монументів, про які у законі нічого не сказано або сказано неточно, наприклад, скульптура авторства Миколи Лисенка в Миколаєві. Їхня подальша доля невідома: чи потраплять вони далі в парк скульптур, чи залишаться там, де є, чи будуть декомунізовані якимось іншим чином.

Пам’ятник Миколі Щорсу — один із небагатьох, які ще не було декомунізовано, але з якими це мало б відбутися, згідно настанов Українського інституту національної пам’яті.

Весь час, поки я працюю над цим проєктом, я щороку приходжу і роблю контрольний знімок місця. Наприклад, у 2016 році було пошкоджено тільки нижню частину п’єдесталу Щорса, у 2017-му активісти намагалися скинути його своїми силами, але завдяки поліції і місцевій владі поки що вдалося зберегти цей монумент. Пізніше його було закрито жовто-блакитною тканиною і риштуваннями. Потім вночі хтось відрізав коню ногу, і я теж заліз на ці риштування, щоб зробити декілька фотографій.

Пам’ятник досі на місці й мені цікаво, як він із часом змінюється. Якісь активісти-художники доліпили коню нову ногу. Прапор став осипатися, потім його оновили, потім він зник.

Ще один улюблений монумент – пам’ятник бійцям Першої кінної армії, який стояв над трасою Київ-Чоп поблизу селища Олесько Львівської області. Після ремонту дороги траса трохи змінила розташування і монумент опинився в стороні від неї, а місцеві жителі почали відпилювати шматки міді, з якої монумент був зроблений. До 2015 року це можна було вважати вандалізмом, але з прийняттям закону про декомунізацію те, що було нелегальним, стало легальним, і процес зрізу міді пришвидшився. Я сфотографував це у 2016 році, а вже за декілька місяців від пам’ятника залишився тільки каркас. Зараз важко навіть знайти місце, де він стояв.

Якось я допомагав британському художнику Філіпу Коллінзу знайти пам’ятник Енгельсу – він задумав художню акцію по перенесенню постамента в Манчестер. Енгельс був визначною фігурою для міста, адже він захищав робітничій клас, але там досі не було його монумента. Ця робота по перенесенню пам’ятника була створена спеціально для Manchester International Festival (MIF).

Я знайшов одного Енгельса в Полтавській області. Місцеві жителі сховали його за магазином, сказали, що це найкрасивіша річ у селі і вона буде стояти тут, поки влада не зміниться. Монумент, який все ж таки поїхав у Манчестер, знайшли в селі Мала Перещепина в тій же Полтавській області. Він був розділений на дві частини та зберігався на території олійниці. Філу Коллінзу пам’ятник сподобався, і протягом року його перевезли в Манчестер. Канал BBC зняв фільм про цю подорож. Енгельса поставили майже в самому центрі міста і відсвяткували цю подію, співаючи пісню «Communism’s Coming Home».

Окрема категорія – пам’ятники піонерам, які перефарбовують у жовто-блакить або «перевдягають» у форму молодіжної організації Пласт. І ці пам’ятники зберігаються.

А тепер про те, як можна цивілізовано зберігати пам’ятники. Цікава доля в Леніна, який раніше стояв у Комсомольскому парку в Одесі. Спершу він знаходився на Куликовому Полі, але потім його перенесли у парк, де я його й сфотографував – там його облили фарбою. Ще за рік його було перевезено на хутір Фрумушика-Нова, де було створено парк повалених скульптур – там десятки скинутих монументів. Взагалі це еко-поселення, в якому в тому числі зберігають монументи.

Також є музейні зберігання. Наприклад, у маріупольському музеї є пам’ятники робітникам, Леніну, Жданову. Інший приклад – музей вторсировини в Києві.

Приватна ініціатива є у Харкові. Власник збирає постаменти у дворі перед входом до будівлі склорізної майстерні.

Є приватні музеї, до яких мені ще не вдалося потрапити. В Херсоні працює музей тоталитаризму у приватному будинку, туди можна прийти за попередньою домовленістю. Також у Сумській області пам’ятники зберігаються в лісі. Можливо, це стане парком скульптур.

Приватна ініціатива меншого масштабу: на Нивках у Києві декілька років тому мені вдалося знайти власника, який біля свого паркану зберігає скульптури, які йому привозять друзі або які він купляє сам.

Що ж стосується офіційного музею тоталітаризму, його обіцяють з 2016 року. Було проголошено плани створення такого парку, було показано алею на ВДНГ, де такий музей буде відкрито, але далі справа так і не пішла.