ОДЕСЬКИЙ МІФ ЗІ СМАКОМ КАШАЛОТІВ:
ДИВНЕ МІСЦЕ ОДЕСЬКОЇ КИТОБІЙНОЇ ФЛОТИЛІЇ
В КОЛЕКТИВНІЙ ПАМ'ЯТІ

30.12.2021
Платформа культури пам'яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво працює з буттям міських міфів, зокрема, одеського. Ми вже придивлялися до «метафізичної» Одеси в творчості художників 1960–70-х, заглядали за лаштунки пам'яті різних поколінь містян про радянське. Цього разу кураторка Оксана Довгополова ділиться думками про те, яку шпаринку в одеському міфі відкриває пам'ять про китобійну флотилію.
Оксана Довгополова
текст
— Слухай, а що ти пам'ятаєш про китобійну флотилію?
— Хм, загалом нічого… Ні, я пам'ятаю, що вона була, звісно.
— А пам'ятаєш, у 1983-му ти мені показувала, де був їхній будинок?
— Серйозно??? А де він був?

З розмови з подругою

Весь порт гудит: Одесса встречает героев,
флотилию «Слава», товарищей китобоев.
Все утопает в зелени, но, к счастью, не утонуло.
Гарпунная пушка в зенит направляет дуло.
У каждого мальчика в ящике игрушка — зуб кашалота,
или китовый ус, если совсем голота,
если не сын китобоя, то хотя бы племянник.
Сегодня главный герой — капитан Соляник.
Вся флотилия год подчинялась его приказу.
Очень жалко китов. Но это доходит не сразу.


Борис Херсонський

З чого складаються міські міфи? Ось міф Одеси — про що це? Правда, ми від початку згадаємо про колоритних персонажів а-ля Бабель? Анекдоти, смішна вимова, теза «одесити завжди про все домовляться». Це загалом і ззовні міста, і зсередини є таким собі полем «консенсусу». А коли одесит чує пісню про Одесу з «Білої акації»? Це, напевно, трохи інший регістр, правда? Та мелодія, яка щогодини звучить над Приморським бульваром, запускає якесь інше відчуття міста. До чого це я? Здається, в аналізі одеського міського міфу ми випускаємо декілька важливих ланок. Не буду наводити довгих списків літератури — але частіше за все автори працюють з образами ХІХ та початку ХХ століття — головним чином до 1920-х. У другій половині ХХ століття відбуваються постійні «повернення до джерел»: перевідкриття Бабеля, перевідкриття Жаботинського (це, скоріше, вже й ХХІ століття на широкий загал) тощо. Спробую припустити, що ми можемо щось ще зрозуміти про одеський міф, коли придивимось до тих його шарів, які не є настільки вже очевидними.

Китобійне судно «Гремучий», порт приписки Одеса, побудоване в Миколаєві в 1959 році
Я недаремно відштовхнулася від пісні про Одесу з «Білої акації». Про що оперета? Звісно, про кохання, але сюжет розгортається навколо буття одеської китобійної флотилії. Чотири десятиліття вона була частиною життя Одеси, але пам'ять про неї зараз існує в дещо дивному вигляді. Нібито всі знають, що вона була. Якщо копнути в інтернеті, знайдемо купу матеріалів, в Одеському історико-краєзнавчому музеї є китобійна колекція, яка нараховує до 300 одиниць зберігання. Одеський морехідний коледж рибної промисловості сьогодні носить ім'я Олексія Соляника, першого капітана-директора китобійної флотилії (одесити з 1954 року звуть цей заклад «Рибкою» — до 2018-го він був училищем). Є вулиця Китобійна, є пам'ятний знак загиблим китобоям на морвокзалі.
А ЯКІ ПРОБЛЕМИ З ПАМ'ЯТТЮ?
Добре, а як китобійна флотилія присутня в колективній пам'яті та публічному просторі сучасних одеситів? З пам'ятанням виникають проблеми — флотилія припинила існування через впровадження міжнародного мораторію на промисел китів. Тому в сучасних публікаціях китобоїв можуть назвати розбійниками та помічниками тоталітарного режиму — адже саме Радянський Союз виявився останньою країною, яка продовжувала комерційний промисел китів. В публікаціях побачимо звинувачення в тому, що радянські китобої використовували тільки 30% туші вбитої тварини — решту викидали в море (в інших публікаціях зазначають, що в хід ішло майже все). Останній рейс флотилії завершився в 1987 році — саме тоді СРСР приєднався до мораторію.

За період активного комерційного промислу (всіма країнами — Норвегією, Англією, Японією, СРСР) у світі залишилося 5–10% від популяції китів початку ХХ століття — тож мораторій був цілком виправданим.

Ставлення до промислу спрямовується ще й тим, що кит є високорозвиненим ссавцем — це вводить категорію варварства в описання полювання на китів. Якщо ви заглянете в коментарі до будь-якої публікації про китобоїв, побачите розгнівані коментарі природозахисників про те, що будь-хто, хто згадує китобійний промисел зі знаком плюс, є людожером. У роки створення оперети «Біла акація» тема «китів шкода» вкладалася в уста комічного персонажа: Яшка-Буксир, дізнавшись про своє призначення на китобійне судно, запитує: «В Антарктику? Бити китів? За що? Що вони мені такого зробили?». Тоді це було смішно. Сьогодні ж навіть людина, яка плекає мрію створити музей китобійної флотилії, має певні сумніви.
Капітан-директор китобійної флотилії «Слава» Олексій Соляник

Китобійна флотилія «Слава» в Одеському порту
Фото: RIA Novosti archive / Vsevolod Tarasevich / CC-BY-SA 3.0, CC BY-SA 3.0, via Wikimedia Commons
Марія Соляник, онука першого капітан-директора флотилії, розуміє, що сучасні молоді люди відторгають вбивство китів, не хочуть цього бачити та виправдовувати. Вона пояснює: «Йшлося про виживання народу. Можна, звісно, казати про те, що треба було шукати альтернативні методи. Але в той момент керівництву країни це здавалося єдино правильним рішенням, і воно було реалізоване ось так. Тому мені важко засуджувати. Хоча зараз, в часи, коли в цьому немає необхідності, я б теж засуджувала». Пам'ять про китобійну флотилію входить до категорії незручного минулого, про яке краще помовчати або вписати в якийсь інший сюжет.
ПЛЮС БОЧКОВИЙ ОГІРОК. А ЩЕ НАДПРИБУТКИ...
Обробка туші кита на палубі китобійного судна

Хтозна, якщо навчимось, може, щось додаткове зрозуміємо про Одесу? Добре, спробуємо поговорити.

Спитайте одесита, який народився десь у 1950-ті роки про жахливі дитсадкові спогади — і він/вона відповість: китовий жир! У дитячому садочку давали ложку китового жиру та кругляшок бочкового огірка. А Леонід Утьосов у цей час співав з радіоточки: «Мне ж бить китов у кромки льдов, рыбьим жиром детей обеспечивать». Ті, хто провели дитинство в Одесі в післявоєнні десятиліття, відразу скажуть: треба було рятувати дітей від рахіту, тому це було важливо. Китовий жир, крім того, використовували для виробництва маргарину та гліцерину, у фармації використовували для створення інсуліну та ліків від хвороб шлунку; спермацет та амбра використовувались в косметології та парфумерії; кісткове борошно ставало добривом тощо. Китобійна флотилія давала величезні прибутки, які зростали: якщо, наприклад, третій рейс приніс 40 мільйонів рублів чистого прибутку, то четвертий — вже 88 мільйонів.
У ЖИТТІ ЗАВЖДИ Є МІСЦЕ ПОДВИГУ
Напевно, сьогодні дивно бачити вписування китобоїв в сюжети військової перемоги. Але коли ми думаємо про те, як пам'ять про флотилію вбудовається в сучасний образ міста, важливо це теж бачити. Флотилію було створено в 1946 році на основі переданої СРСР по репараціях китобійної бази «Вікінг». Це відразу вписало створення флотилії до дискурсу перемоги в війні. Одеські краєзнавці прояснюють цю візію: «Важкий, але героїчний промисел у небезпечних полярних водах асоціювався у населення Одеси, яке нещодавно перенесло воєнне лихоліття й поклало великі жертви на олтар перемоги, з продовженням битви задля здобуття звитяжної Слави». Окремі промислові походи флотилії вписувалися в радянську ідеологічну риторику — так, рейс 1951–1952 років іменувався «Шостим Сталінським рейсом Миру в Антарктику», 31-й промисловий рейс був присвячений 60-річчю Великої Жовтневої Соціалістичної революції тощо.
Суто промислові дії обгорталися в героїчну риторику з зовсім інших просторів. Ця злиття смислів обертається перекручуванням пам'яті сьогодні, причому в діаметрально протилежні площини. Для противників тоталітарної риторики китобої перетворюються на розбійників та міжнародних злочинців. Для тих, хто ностальгує за Радянським Союзом, відмова від китобійного промислу малюється в кольорах боротьби ідеологічних систем. Наведемо слова Ігоря Баранова, капітан-директора Антарктичної рибопромислової флотилії «Восток»: «Радянський Союз занадто пізно почав промисел китів у водах Південного полюсу і занадто рано його припинив. І те, й інше було помилкою». Отже, для капітана його робота була одним з боїв в протистоянні «двох систем».
ДОБРЕ, А ЩО У ПОВСЯКДЕННОМУ ЖИТТІ?
Боротьба ідеологічних систем, сталінськи походи за Мир в Антарктику — це все, звісно, навіть не одна сторона медалі, а якійсь окремий знак. Для тих, хто жив в Одесі (і ширше — для Радянського Союзу) китобійна флотилія — це щось зовсім інше.

У житті міста з появою флотилії відбулося щось дуже важливе — на рівні розуміння себе одеситами. Я поки що не про китобоїв — я про містян. Спогад Бориса Херсонського, з якого починається цей текст, саме про це — кожен одесит відчував причетність до значно ширшого світу, ніж можна було фізично побачити з закритого СРСР. В одеситів було щось неймовірне, чого ні в кого не було в країні — на рівні дитячої свідомості саме тих хлопчаків, про яких згадує Херсонський, це дуже важлива річ. І це «те, чого ні в кого немає» — це «моє місто як відкрита брама».

Одеса ставала справді вікном у зовнішній світ. І справа не тільки в тому, що китобої відправлялися в далекі подорожі, і така можливість була у кожного в місті — спеціалістів на китобійний промисел почали готувати відразу, як з'явилася флотилія. Китобої отримували валюту, могли привозити з інших країн різні особливі штуки, яких в СРСР годі було навіть уявити.
Прибуття китобійної флотилії «Слава» в Одесу
Фото: книга «„Слава". Записки советских китобоев», 1952
Вони дуже добре заробляли. Недаремно в Одесі жартували, що китобій після рейсу замовляє собі відразу два таксі — на одному їде сам, на іншому — його кашкет. Це теж робило Одесу чимось винятковим для соціалістичної країни, яка боролася за те, щоб не було багатих. Згадайте ключові елементи одеського міфу — серед них образ міста з великими грошима. Китобої певним чином дали одеситам відчути себе в контурах висхідного одеського міфу, які перекосилися з приходом радянської влади. Так, ще китобої підживлювали не дуже законну торгівлю на тлі просторів суцільного дефіциту. Так, ще була й торгівля валютою, яка каралася кримінальним кодексом.

В Одесі будь-яке судно завжди бурхливо зустрічали, і не тільки родичі та друзі. На це просто було цікаво повитріщатися. А якщо ти ще й радянський пацан, то ти знаєш, що у моряка, який сходить на берег, можна розжитися чимось корисним — жуйкою, наприклад. Але прихід «Слави» досягав масштабів всенародного свята. Людьми заповнювалася Дерибасівська та сусідні вулиці, заповнювався весь простір перед Потьомкінськими сходами… Одесити божеволіли від гордості — за китобоїв, за себе, за місто, за країну.
У травні 1954 композитор Ісаак Дунаєвський спеціально приїхав в Одесу, щоб подивитися на зустріч «Слави» — його саме запросили написати оперету про Одесу. Рівень враження композитора можемо уявити за результатом — «Біла акація» стала справді гімном місту, яке завжди в серці.

За декілька десятків років у пам'яті одеситів зустріч китобійної флотилії перетворюється майже на картини пришестя богів. Ось фрагмент записаних одеськими краєзнавцями спогадів: «Цветы, оркестр, радостные клики, приветственные речи — все это было в порту, в момент встречи флотилии. А потом, когда китобои, все — от капитана до моряка-первогодка, в сопровождении невест, жен, детей, других родственников и близких, поднявшись по Потемкинской лестнице, двигались по Бульвару и Пушкинской, царила глубокая тишина. Толпы людей теснились на тротуарах, молча, с восхищением глядя на вернувшихся моряков, как на неземных существ. А они шли неторопливо, с достоинством, их бледные исхудавшие лица были бесстрастны, а запавшие глаза излучали особый, необъяснимый свет». Це не просто люди, які провели в море декілька дуже важких місяців — це надприродні істоти.
НА ПАЛУБІ З КАПІТАНОМ АХАВОМ
Звісно, важливість китобійної флотилії не тільки в тому, що ці люди привозили в місто гроші, речі та дивовижні штуки на кшталт зубів кашалота. Для міста завжди було важливо відчувати, що це дуже особливі люди, здатні на неймовірні діяння.
Робота китобоя дуже важка та небезпечна. Так, недаремно ми сьогодні можемо побачити пам'ятний знак з іменами загиблих китобоїв. У спогадах частий мотив — жертви в цьому промислі неминучі. Хто читав спогади, наприклад, шахтарів, зустрічав такий самий мотив. Китобійний промисел — це Антарктика, це холод, лід та шторми. З обледенілої палуби тебе могло змити, а ті, хто знаходилися у внутрішніх приміщеннях китобійної бази, непритомніли від високої температури. Зустріч з китом — це двобій, і двобій небезпечний (так, сам кит на нього зовсім не напрошувався, пам'ятаємо про це теж). Кит здатний пошкодити судно — і таке траплялося неодноразово.

В текстах про китобійну флотилію неминуче зустрічаємо алюзії на «Мобі Діка» та романи Жуля Верна, які йдуть у зв'язці зі словом «романтика». Приміряти на себе одежку капітана Ахава чудово, коли ти підлітком читаєш книжку. В уяві Мелвілла капітан та Мобі Дік справді вели свідомий двобій — кит здавав собі справу, що моряк полює саме на нього. Уявлення ж Жуля Верна про кашалотів якось незручно згадувати сьогодні: письменник був впевнений, що кашалот є цілком непотрібною істотою, яку варто вбивати, просто щоб її не було. Але романтика… Напевно, краще розуміти, що це справді була надзвичайно важка робота, пов'язана з постійним ризиком. Люди йшли в рейс на 7–9 місяців. Зміна тривала 12 годин. Це неймовірно важко.

Меморіальний знак пам'яті загиблих китобоїв у Одеському морському порту
Про китобоїв розповідають як про людей особливого загартування. Ну ось, наприклад, розповідь про те, як лікар Ніколай Іванович Калініченко сам собі зробив операцію з видалення грижі. Тільки люди особливого загартування можуть… народжувати в поході. Легендарною подією в історії флотилії стало народження немовляти на судні десь біля Південного полюсу. Хлопчика назвали Антарктиком. Тоді промисловці з норвезьких, голландських, англійських суден підійшли впритул до «Слави» та салютували. Ну, справді ж супер-люди.

Роквелл Кент, ілюстрації до роману Генрі Мелвілла «Мобі Дік», 1930
Я НЕ ПОЕТ ТА НЕ БРЮНЕТ...
А ще вони, звісно, були найшляхетнішими. Згадайте сюжет тої самої оперети «Біла акація», яка в цьому тексті декілька разів з'являлася. Справжня віддана любов можлива, тільки якщо вона проходить випробування морським походом. Головна героїня відправляється в рейс, щоб бути поряд з коханим, в той час як його легковажна «сухопутна» наречена йде гуляти з іншим, тільки-но судно зникло в тумані. Хто не знає сюжет, заспокою: все буде добре, він прозріє.

А вже цитована пісенька Леоніда Утьосова про похід за риб'ячим жиром для дітей цікава в цьому ж контексті:

Одесский порт в ночи простерт,
Маяки за Пересыпью светятся.
Тебе со мной и мне с тобой,
Здесь в порту интересно бы встретиться.

Хотя б чуть-чуть со мной побудь,
Ведь я иду в кругосветное странствие.
В твой дальний край идет трамвай,
Весь твой рейс до 16-й Станции.

Махнешь рукой, уйдешь домой,
И выйдешь замуж за Васю-диспетчера,
Мне ж бить китов у кромки льдов,
Рыбьим жиром детей обеспечивать.

Я не поэт, и не брюнет,
И не герой — заявляю заранее.
Но буду ждать и тосковать,
Если ты не придешь на свидание.

Шумит волна, плывет луна,
От Слободки за Дальние Мельницы.
Пройдут года, но никогда,
Это чувство к тебе не изменится.


Герой пісні Утьосова йде в навколосвітню мандрівку, в той час як байдужа баришня їде трамваєм до 16-ї станції (так, це далеко). Вона одружиться з неромантичним Васею, в той час як герой буде завжди її кохати. Вірність, шляхетність, скромність, відданість справі — здоров'я діточок важливіше щасливого кохання — ось яким є справжній китобій.

Дозволю собі тут таке міркування… Саме таким, з пісні Утьосова, людям китобійної флотилії присвячено «Білу акацію», оперету, яка на відміну від ідеологізованих «сталінських мюзиклів» («Волга-Волга», «Кубанський казаки») була про людей та любов до рідного міста — про впевненість кожного одесита в тому, що Одеса завжди залишається в серці, де б ти не опинився.

Оперета «одесоцентрична». Вона була задумана як дарунок місту — головний режисер одеського театру музкомедії Ізакін Гріншпун та директор театру Дмитрій Островський запросили Ісаака Дунаєвського саме для цього. Разом із композитором та лібретистами вони гуляли містом і знайшли двір, де відбуватимуться події оперети. Дунаєвський щиро полюбив Одесу та готував дарунок. Місто відповіло тим самим.
ЗАЛУЧЕНІ ДО ФЛОТИЛІЇ
Як ті малі одесити, які зберігали, мов скарби, зуби кашалота чи китовий вус, місто пишалося тим, що «нам привезли» наші китобої. Павільйон китобійного промислу на виставці досягнень народного господарства в Дюківському саду прикрашала здоровезна китова щелепа. Це тільки в нас таке є! А що ще в нас є! В зоологічному музеї Одеського національного університету імені І. І. Мечникова є 27-метровий скелет синього кита! Ректор університету Микола Савчук попросив скелет — в 1949 році китобої флотилії «Слава» його подарували. Протягом декількох років скелет був заритий в Ботанічному саду для очищення кісток. Потім його відкопали, розібрали на кісточки — та зібрали знову вже в головному залі зоологічного музею. В різних публікаціях, правда, зустрінемо різні дані про дату початку експонування — чи то до століття університету (1965), чи до столітнього ювілею Володимира Ілліча (1970). Так чи інакше, зараз можемо насолоджуватись видовищем величезного скелету, який справді лякає своїм розміром. Китобої поповнювали музей ще декілька разів: скелетами акул, морського диявола тощо.
Нещодавно авторка цих рядків дізналася, що китобої «Слави» привезли скелети китів ще Чернівецькому університету та Херсонському краєзнавчому музею. І знаєте, що? Спіймала себе на дуже смішних ревнощях. Як так? Вони ж наші! Вони ж тільки нам мали! Ні, мені вистачає мізків розуміти, що флотилія — це державне підприємство в соціалістичній державі і все таке інше. Але це набуте колись відчуття, що одеські китобої — це суто одеська гордість, виявилося, живе значно глибше, ніж я сама собі здавала справу.

І в цьому контексті подумалося про важливий спосіб роботи з пам'яттю, який можна застосовувати, коли йдеться про китобоїв. Зберігачка фондів зоологічного відділу музею Чернівецького університету Ірина Ткебучава, розповідаючи про наукову роботу співробітників флотилії, говорить і про катастрофічне зменшення кількості морських ссавців через промисел. Зараз у світі залишилося не більше 20 тисяч особин синіх китів. Досліниця підсумовує: «Тож цей китовий скелет, окрім усього іншого, ще й символ-нагадування майбутнім поколінням про те, як хижацьки людство ще не так давно нищило природу».

Ми маємо дивитись на власне минуле з відкритими очима. Ми маємо скелет кита — і маємо пам'ятати і всю історію, яка з ним пов'язана, і розуміти, що це водночас символ-нагадування про власну небезпечність для планети.

Є таке поняття — залучений суб'єкт (implicated subject), яке описує причетність сучасних людей до якогось скарбу, який був отриманий в минулому через діяльність, яку ми зараз визнаємо неприйнятною. Сучасна людина не має відношення до подій минулого, але ж вона користується їх плодами. Так, сучасний англієць, який живе в наближеному до демократії світі, має можливість доторкнутися до унікальної скарбниці світової культури в Британському музеї. Людині, скажемо, з Єгипту, треба ще доїхати до Англії, щоб це побачити. Ці скарби були зібрані колоніальною державою, і розуміння цього може створити в нашого сучасника відповідальну настанову. Зараз той самий Британський музей є унікальною культурною інституцією, і йдеться не про «повернути все власникам» — йдеться про перелаштування оптики. Ми не можемо повернути скелет його киту. Але, дивлячись на нього, можемо не тільки насвистувати пісеньку з «Білої акації», а й розуміти, що це частина промислу, від якого людство відмовилося — і розуміти, чому.
НУ ТАК А ДО ЧОГО ТУТ МІФ?
Китобійний гарпун біля колишнього музею морського флоту в Одесі

Я починала з одеського міфу та з того, що можливо, ми десь проходимо повз важливі вузли колективної пам'яті, які нам цей самий міф підсвітять. Наспівуючи мотив пісні про Одесу з «Білої акації», місто впізнає себе. Нагадаю, що актуалізується розповідями про китобоїв: Одеса це відкрите вікно у світ, місто з грошима, місто на фронтирі законності, місто відчайдушних людей, які готові зустрітися з будь-якими викликами. Одеса зв'язує простори, які не можуть зустрітись.

І що я хочу сказати. Так із цим місцем було з першого тисячоліття до нашої ери. Тоді греки зв'язали Середземномор'я з махиною «скіфського» світу. Потім міст перекидався в різні сторони: або генуезці створювали тут факторії, або Велике князівство Литовське відправляло через свій порт збіжжя до Візантії, або Османи заповнювали цей простір — воюючи та торгуючи з тими, хто тут жив, або Російська імперія зробила тут «чергове вікно в Європу», яке стало «вікном можливостей» для купи різних людей. Відкритість світу, морська брама, зустріч чогось, що зустрітися не може — ось це є Одеса.
Декілька років тому в Одесі згорів Музей морського флоту. Щелепа кита в Дюківському саду розвалилася від часу. Це якийсь злий жарт долі (чи, навпаки, натяк провидіння?). Ось тут значно більше трагедії одеського міфу, ніж у дивнуватій ностальгії за «колоритом», за «одеською мовою», якої вже нема (невже можна однією мовою розмовляти сто років поспіль?). Злий жарт долі — це те, що одеська здатність жити поряд (не фантомна дружба всіх з усіма, а важко випрацьована здатність співіснувати) втілилася в міфологію радянської комуналки. Придивимось до китобійного міфу. Ми можемо розгледіти щось значно більш важливе.
Що таке китобійна флотилія?
Заради чого полюють на китів?
До ХХ столітті китів видобували в першу чергу заради отримання ворвані (жиру) та спермацету, які використовували як паливо та в промисловості. В ХХ столітті з печінки китів почали виробляти вітамін А, а із залоз та мозку — гормони, зокрема, інсулін. З другої половини ХХ століття почали використовувати м'ясо китів.

Як здійснювався китобійний промисел до ХХ століття?
До кінця ХІХ століття китобійний промисел здійснювалося на вітрильних суднах. Китів вражали гарпунами з вельботів. Вбитого кита доставляли до берега або кромки льоду або обробляли біля борту.

У 1868 році норвежець Свенд Фойн винайшов гарпунну гармату. Норвегія почала використовувати пароплави в китобійному промислі. Ці два нововведення забезпечили перехід промислу на принципово новий рівень. Став можливим промисел навіть швидкохідних китів.

Що нового відбулося в ХХ столітті?
У 1905 році промисловці з'ясували переваги полювання на китів в Антарктиці (тут їх було найбільше), тож китобої перемістилися сюди. У 1925-му почала роботу перша китобійна плавбаза «Адмирален», що належала Норвегії. Базу супроводжувало два китобійних судна.

Китобійна база — це промислове океанське судно, розраховане на тривале автономне плавання. Воно отримує з бази продовольство, паливно-мастильні матеріали та все необхідне для промислу. На базі здійснюється переробка здобутого кита, зберігаються продукти переробки (китовий жир, кісткове борошно, солоне м'ясо, печінка тощо). База оздоблена сліпом — похилою площиною для підйому туші на палубу.

Створення китобійних баз перевело китобійний промисел на принципово новий рівень та поклало початок пелагічному промислу (промислу у відкритому морі). База може обробляти здобутих тварин практично в будь-яку погоду та прямо в морі.

Китобійна флотилія «Слава»
Самостійний китобійний промисел СРСР почав у 1946 році, коли з Німеччини була отримана база «Вікінг», яку перейменували на «Славу». Головною базою флотилії була Одеса. В 1947–1959 роках капітан-директором китобійної флотилії «Слава» був Олексій Миколайович Соляник.

До китобійної бази «Слава» було прикріплено в різний час до 12 суден-китобійців, а також використовувався пошуковий вертоліт. В 1965 «Слава» вийшла з Одеси в останній антарктичний рейс, з якого повернулася вже до Владивостоку, де працювала ще до 1970 року.

Китобійна флотилія «Радянська Україна»
В 1959–1961 роках у Миколаєві було побудовано спеціалізовані китобази «Радянська Україна» та «Радянська Росія», які могли обробляти до 75 китів на добу. «Радянська Україна», що базувалася в Одесі, мала водотоннажність 44 900 тонн. На той час це було найбільше і найпотужніше судно цього типу не тільки в СРСР, а й у світі. На борту «Радянської України» працював жирзавод — сало кита під великим тиском перетоплювалося в жир.

Флотилія «Радянська Україна» здійснила останній промисловий рейс в 1986–1987 роках. В 1995-му «Радянська Україна» була продана в Туреччину на брухт.
Міжнародні угоди щодо регулювання кількості китів
Промисел китів почався близько ХІІ століття норвезькими китобоями. В XVII столітті до промислу долучилися данці та англійці в Арктиці та біля берегів Північної Америки. Близько 1600 року китобійний промисел почала Японія. У XVIIІ та ХІХ століттях почали полювати на китів в Південній Атлантиці (до видобування долучилися американські, голландські моряки).

Популяція сірих китів в Північній Атлантиці була повністю вибита до початку XVIII століття. До середини ХІХ століття процвітав промисел кашалотів, але потім занепав. До кінця XIX століття популяції гренландських і гладких китів були майже повністю винищені.

У ХХ столітті з'явилися додаткові технічні можливості для розвитку китобійного промислу. З 1905 року промисел перемістився в Антарктику.

У 1931 році двадцять дві країни підписали першу конвенцію з регулювання китобійного промислу через різке зменшення чисельності ссавців. Але основні країни, які здійснювали промисел, не вважали себе зв'язаними жодними обмеженнями. 2 грудня 1946 року було створено Міжнародну китобійну комісію (International Whaling Commission), а в 1948 році було прийнято Міжнародну конвенцію з регулювання китобійного промислу, до якої приєдналися майже всі країни, які видобувають китів.

На 1960-ті роки припав пік китобійного промислу, що поставило під загрозу існування декількох видів. В 1965-му промисел синього кита був повністю заборонений. В 1972 році був запропонований мораторій на будь-який комерційний промисел морських ссавців, але він був підтриманий не всіма країнами.

Тільки в 1982 році Міжнародна китобійна комісія оголосила про прийняття мораторію на комерційний промисел будь-яких китів, а з 1985-го Індійський океан був оголошений китовим заповідником. Полювання на китів було дозволено тільки корінним народам, для яких від цього залежало виживання.

Лідерами промислу до середини ХХ століття були Норвегія та Великобританія. Активним промислом займалися також Голландія та США. Після середини ХХ століття лідерами стали СРСР та Японія. Норвегія, Перу, СРСР і Японія продовжували промисел після прийняття мораторію 1982 року. В 1987 китобійна флотилія «Радянська Україна» повернулася з останнього рейсу, після чого СРСР приєднався до мораторію.

Сьогодні в обмежених обсягах промисел веде Норвегія, Ісландія та Японія, а також деякі аборигені народи.

Точна кількість вбитих китів невідома через фальсифікацію даних, що подавалася до Міжнародної китобійної комісії. Так, радянські флотилії видобували й китів, що знаходилися під захистом, приховували кількість вбитих ссавців. Відновити ці дані тим важче, що з 1983 року було частково знищено палубні журнали, «паспорти» добутих китів тощо.

За приблизними підрахунками за ХХ століття було вбито 2,9 мільйонів китів.
У тексті використані фрагменти інтерв'ю, взятих на замовлення Минуле / Майбутнє / Мистецтво Анною Фаріфоновою.

Заголовне зображення — Роквелл Кент, фрагмент ілюстрації до роману Генрі Мелвілла «Мобі Дік», 1930