Потяги c одеського вокзалу відправляються під звуки пісні про Одесу, яку одесити добре впізнають і в цілому люблять. Якось одна з кураторок проєкту Минуле / Майбутнє / Мистецтво у вагоні перед відправленням почула діалог юних гостей міста:

— А що це за пісенька?
— Не знаю, щось радянське.

І тут настав момент замислитися. Мелодія з оперети «Біла акація», яку можна почути на вокзалі, насправді легко зчитується саме як музика радянського періоду, але одесити чують тут щось інше. Звідки молодим гостям Одеси знати, що це? Нізвідки, правда. А ще правда і те, що через присутність символу, в якому зовнішнє око не може зчитати нічого, крім періоду створення, образ міста добудовується в дуже прямолінійній ідеологічній парадигмі. Іноді корисно спитати себе: що вони насправді бачать?

Можливо, увага до радянського може бути зовсім не ознакою радянської ностальгії? У проєкті Минуле / Майбутнє / Мистецтво ми придивляється до різних способів взаємодії з минулим і, що для нас принципово важливо, розмовляємо з людьми. Коли хочеться за однією зовнішньою ознакою легко добудувати ідеологічну конструкцію, це повинно бути сигналом «Алярм!»: ти вже не вільний у судженнях.

Одна з наших співрозмовниць, 18-річна одеська студентка, деякий час захоплювалася радянською символікою і навіть ходила з рюкзаком, який був розписаний символами епохи СРСР. А ще ми поговорили з людиною, яка створила цілий музей, що так і називається — Музей Совка.

Який кошмар, музей Радянського Союзу в 21-му столітті! Напевно, це якийсь заповідник замшілої ностальгії? Ми запитали засновника Дмитра Бакаєва, навіщо потрібен Музей Совка, і миттєво отримали відповідь: щоб не дати цьому повторитися.

Музей існує з 2018 року і знаходиться у звичайній одеській квартирі. Це відтворення кімнати забезпеченої радянської людини, партпрацівника або моряка. Бакаєв добре розуміє, що радянську дійсність різні люди бачили по-різному. Власні спогади про дитинство у нього просто райдужні: «У мене батько був капітаном далекого плавання, моя молодість був чудовою. Батько привозив з рейсів імпортні жуйки, кока-колу, у мене був повний набір імпортних речей вдома — тобто у мене не було радянського дитинства як такого. Я користувався благами цивілізації». Чи є це ностальгією за країнами, де «було все»? Ні, засновник музею усвідомлює, що його дитинство якраз не було типово радянським.

«Навіщо німцям згадувати нацистський режим? Тільки для того, щоб каятися з приводу того, скільки людей вони згубили, і щоб це все не було забуте, — вважає Бакаєв. — Якщо мого дідуся посадили як ворога народу, я повинен про це пам'ятати, інакше я допущу це в майбутньому. Лише через це потрібно згадувати радянське минуле».

У своєму музеї Дмитро зібрав багато рідкісних речей часів СРСР. За словами Дмитра, на пострадянському просторі досить багато музеїв радянського побуту. Каже, що відвідувачі часто радіють, коли їх бачать: «Люди ходять, говорять "от таке в бабусі було"». Він наводить як приклад Олександра Костогриза, який зібрав величезну колекцію звичайних радянських речей, теж в Одесі. Таку ностальгію за радянським Дмитро пояснює ностальгією за молодістю.

Засновник Музею Совка розмірковує про природу радянської ностальгії. Старше покоління згадує молодість — а ті, хто радянського часу не бачив? «Молодь зараз слухає радянську музику, знаходить у сталінському ампірі, в радянській архітектурі щось привабливе, читає ранніх Стругацьких, їх повісті про епоху комунізму, де білозубі дужі підкорювачі космосу, ризикуючи своїм життям, відправляються в політ — це така ера романтизму, романтизоване бачення комунізму. В цьому немає нічого особливо страшного, тому що також молодь Франції у 1960-х роках захоплювалася Мао Цзедуном. Молоді завжди властивий екстремізм, максималізм, і вони будуть тягнутися до тих речей, які заборонені», — вважає Дмитро. На екскурсіях у своєму музеї він часто зустрічає молодих людей, які щиро захоплюються радянської темою.

А справді, що саме приваблює молодих людей у радянській естетиці? Екстремізм, про який говорить Дмитро? Відчуття екзотики? Ідеологічні переконання? Варто послухати, що самі ці люди говорять.

Наша співрозмовниця Діана виросла в одеській хрущовці на Більшовику, в її квартирі досі збереглися всі атрибути радянського минулого. «Ти заходиш, а там чистісінький Совок», — каже Діана. Її мама і бабуся не викидали речі, зберігаючи їх десятиліттями. Ніжні стосунки з речами — це нормальна історія для людей, які жили в суспільстві тотального дефіциту, це не просто поведінка Плюшкіна. За кожною річчю стоїть своя історія: як її отримали, скільки років вона служила.

Будинок стає архівом, у якому без системи зберігаються речі, що втратили прив'язку до конкретного року, періоду, епохи. У цьому архіві можна знайти щось, що перегукується із сучасною модою, створює поле гри. У 2018 році, коли Діана вступила на філософський факультет, вони з друзями захопилися таким зовнішньорадянським стилем, почали формувати собі дивні образи з використанням елементів радянської моди. Тут було щось від суворості 1920-х з довгими спідницями, косинкою, грубим взуттям.

Окреме захоплення Діани — це музика декількох пізньорадянських груп. Зараз, коли захоплення вже залишилося в минулому, студентка не називає конкретних колективів, якими заслуховувалася разом із друзями. Ці пісні про дні, де «я тебе поцілував», здавалися наївно-прекрасними, такими, що привідкривають вікно у можливість існування простих і щирих почуттів у світі, в якому немає нічого з того, що ми зараз вважаємо необхідним: гаджетів, 50-ти сортів ковбаси в магазині тощо. Виконавці робили собі інструменти з чогось підручного — і були щасливі. Діані з друзями було цікаво представити себе в тому часі, з цією музикою і цими почуттями.

«Я люблю радянську музику, радянські фільми. Воно в'їлося в нас», — каже засновник Музею Совка. І як людина, яка ще тоді мала доступ до музики «західної», міркує про те, що багато радянських мелодій були «запозичені»: «Половина, звичайно, була вкрадена з Заходу. Радянський Союз — це величезний злодій. Крали зразки пісень і потім з них робили свої. Радянські люди про це не здогадувалися. Я це слухаю, і в цьому немає нічого поганого».

Дмитро згадує музичні захоплення часів радянського дитинства. А Діана може пограти в невідомого Іншого: вона не знає, що таке ностальгія, це експеримент. Вона уявляє собі, як би вона слухала цю музику, якби була іншою людиною, громадянкою СРСР.

Ми говорили тільки з двома одеситами, у яких дуже різний досвід, різна пам'ять, різний вік. І Дмитро, і Діана не вкладаються в пласкі схеми, в яких будь-яка людина, яка не непритомніє від самої згадки про радянську естетику, автоматично включається в число ворогів демократії і майбутнього.

Якщо спробувати зрозуміти, що люди мають на увазі, життя виявляється ... нітрохи не простішим. Воно вимагає зусиль розуміння. Виявляється, музей Совка можна створити, щоб боротися з радянськими міфами. А намалювати совок з серпом і молотом на рюкзаку можна з відрази до попсового кітчу і заради метаіронічної гри. І не треба шукати тут прихованих ностальгічних вправ, іноді банан — це просто банан.

У людини з радянським досвідом включається емоційний фон, невідомий міленіалу. Для людей, які не жили в СРСР, радянське може бачитися як екзотичний простір, де все було погано, але де вирували справжні почуття і пристрасті, невідомі у «світі чистогана». Повісив серп і молот — ось ти і бунтівник, борець проти суспільства споживання, капіталістичних симулякрів і різних інших конструктів.

Дозволимо собі знову звернутися до слів Дмитра Бакаєва — саме про ці модні тенденції, як вони виглядають в наших краях: «Ті ж панк-рокери Sex Pistols ходили по Лондону з зображенням свастики та іншими лячними атрибутами. Зараз, якщо тобі назустріч іде людина з серпом і молотом або з гербом СРСР, все зрозуміло, людина — ідіот, і ти відразу до неї ставишся відповідно. Я не бачу в цьому нічого поганого, але я знаю наповнення цих символів. Це людиноненависницькі символи. Людина, які вдягла серп і молот, може написати донос на своїх тата чи маму, чи на сусідів. Вона готова голодувати через ідеї, які їй вішають згори».

Це оптика людини з досвідом. Напевно, було б добре, якби люди з різним досвідом більше розмовляли одне з одним — було би більше розуміння, менше взаємного страху, більше довіри. А довіра потрібна, дуже потрібна — саме зараз.

Повернімося до початку. Що ж це була за пісенька, яку чують пасажири на одеському залізничному вокзалі? Це гімн міста — «Пісня про Одесу» з оперети «Біла акація» Ісаака Дунаєвського, прем'єра якої відбулася в 1957 році. Крім вокзалу мелодія щогодини грає на Думській площі. Одеситам мелодія добре знайома і викликає емоції не обов'язково ностальгічні.

Проєкт Минуле / Майбутнє / Мистецтво з 2020 року промацує уявлення одеситів про важливі для них теми локальної пам'яті, які з певних ричин опинилися в тіні. На онлайн-зустрічах в рамках роботи несподівано кілька разів прозвучала тема знаменитої мелодії з «Білої акації», причому в контексті месиджів, які могли б створити поле взаєморозуміння для одеситів.

Для нас важливо, що теми торкнулися представники різних поколінь. Від тих, хто народився ще в радянську епоху, прозвучала ідея, що феномен одеських оперет створював ефект звільнення за радянських часів: Одеса в роки «відлиги» вкинула у світ хвилю оптимізму і позитивних емоцій. Можливо, саме цей дух оптимізму можна було б використовувати сьогодні в перезавантаженні образу Одеси? Інша учасниця зустрічі, яка народилася наприкінці 1980-х і не застала тієї реальності, яку репрезентує «Біла акація», відгукнулася зізнанням, що для неї відчуття цієї мелодії — «молодість, якась весна, передчуття великих подій».

Навколо мелодії на одеському вокзалі в 2021 році вибухнули дебати. У травні уповноважений із захисту української мови Тарас Кремінь заявив, що в Одесі потрібно поміняти гімн міста через його текст російською мовою. Мер Одеси Геннадій Труханов відповів, що «Одесу все влаштовує».

Не будемо описувати всю палітру інтерпретацій — як обвинувачів Одеси в радянській ностальгії, так і захисників одеської унікальності. Важливо говорити про те, що люди можуть бачити: в Одесі музей Совка створює лютий критик тоталітаризму, а відома правозахисниця пропонує наповнити одеський гімн новим змістом, підтримуючи те відчуття «весни», яке є в молодого покоління.

І ще про те, хто як бачить. У розмові про можливість перекладу гімну Одеси українською одна не одеська колега кураторки Минуле / Майбутнє / Мистецтво сказала: «Мій син повністю україномовний, він не зможе наспівувати собі під ніс "Білу акацію" російською як щось цілком нормальне». А було б непогано, щоб від'їжджаючи від одеського вокзалу, будь-яка людина могла наспівувати улюблену мелодію, а не перепитувати: «А що це таке?».