Потяги c одеського вокзалу відправляються під звуки пісні про Одесу, яку одесити добре впізнають і в цілому люблять. Якось одна з кураторок проєкту Минуле / Майбутнє / Мистецтво у вагоні перед відправленням почула діалог юних гостей міста:

— А що це за пісенька?
— Не знаю, щось радянське.

І тут настав момент замислитися. Це насправді легко зчитується саме як музика радянського періоду, але одесити чують тут щось інше. Звідки молодим гостям Одеси знати, що це? Нізвідки, правда. А ще правда і те, що через присутність символу, в якому зовнішнє око не може зчитати нічого, крім періоду створення, образ міста добудовується в дуже прямолінійній ідеологічній парадигмі. Іноді корисно спитати себе: що вони насправді бачать?

Можливо, увага до радянського може бути зовсім не ознакою радянської ностальгії? У проєкті Минуле / Майбутнє / Мистецтво ми придивляється до різних способів взаємодії з минулим і, що для нас принципово важливо, розмовляємо з людьми. Коли хочеться за однією зовнішньою ознакою легко добудувати ідеологічну конструкцію, це повинно бути сигналом «Алярм!»: ти вже не вільний у судженнях.

Одна з наших співрозмовниць, 18-річна одеська студентка Діана, деякий час захоплювалася радянською символікою і навіть ходила з рюкзаком, який був розписаний символами епохи СРСР. А ще ми поговорили з людиною, яка створила цілий музей, що так і називається — Музей Совка.

Який кошмар, музей Радянського Союзу в 21-му столітті! Напевно, це якийсь заповідник замшілої ностальгії? Ми запитали засновника Дмитра Бакаєва, навіщо потрібен Музей Совка, і він без коливань відповідає: щоб не дати цьому повторитися.

Музей існує з 2018 року і знаходиться у звичайній одеській квартирі. Це відтворення кімнати забезпеченої радянської людини, партпрацівника або моряка. Бакаєв добре розуміє, що радянську дійсність різні люди бачили по-різному. Власні спогади про дитинство у нього просто райдужні: «У мене батько був капітаном далекого плавання, моя молодість був чудовою. Батько привозив з рейсів імпортні жуйки, кока-колу, у мене був повний набір імпортних речей вдома — тобто у мене не було радянського дитинства як такого. Я користувався благами цивілізації». Чи є це ностальгією за країнами, де «було все»? Ні, засновник музею усвідомлює, що його дитинство якраз не було типово радянським.

«Навіщо німцям згадувати нацистський режим? Тільки для того, щоб каятися з приводу того, скільки людей вони згубили, і щоб це все не було забуте, — вважає Бакаєв. — Якщо мого дідуся посадили як ворога народу, я повинен про це пам'ятати, інакше я допущу це в майбутньому. Лише через це потрібно згадувати радянське минуле».

У своєму музеї Дмитро зібрав багато рідкісних речей радянського часу. За словами Дмитра, на пострадянському просторі досить багато музеїв радянського побуту. Каже, що відвідувачі часто радіють, коли їх бачать: «Люди ходять, говорять "от таке в бабусі було"». Він наводить як приклад Олександра Костогриза, який зібрав величезну колекцію звичайних радянських речей, теж в Одесі. Таку ностальгію за радянським Дмитро пояснює ностальгією за молодістю.

Засновник Музею Совка розмірковує про природу радянської ностальгії. Старше покоління згадує молодість — а ті, хто радянського часу не бачив? «Молодь зараз слухає радянську музику, знаходить у сталінському ампірі, в радянській архітектурі щось привабливе, читає ранніх Стругацьких, їх повісті про епоху комунізму, де білозубі дужі підкорювачі космосу, ризикуючи своїм життям, відправляються в політ — це така ера романтизму, романтизоване бачення комунізму. В цьому немає нічого особливо страшного, тому що також молодь Франції у 1960-х роках захоплювалася Мао Цзедуном. Молоді завжди властивий екстремізм, максималізм, і вони будуть тягнутися до тих речей, які заборонені», — вважає Дмитро. На екскурсіях у своєму музеї він часто зустрічає молодих людей, які щиро захоплюються радянської темою.

А справді, що саме приваблює молодих людей у радянській естетиці? Екстремізм, про який говорить Дмитро? Відчуття екзотики? Ідеологічні переконання? Варто послухати, що самі ці люди говорять.

Наша співрозмовниця Діана виросла в одеській хрущовці на Більшовику, в її квартирі досі збереглися всі атрибути радянського минулого. «Ти заходиш, а там чистісінький Совок», — каже Діана. Її мама і бабуся не викидали речі, зберігаючи їх десятиліттями. Ніжні стосунки з речами — це нормальна історія для людей, які жили в суспільстві тотального дефіциту, це не просто поведінка Плюшкіна. За кожною річчю стоїть своя історія: як її отримали, скільки років вона служила.

Будинок стає архівом, у якому без системи зберігаються речі, що втратили прив'язку до конкретного року, періоду, епохи. У цьому архіві можна знайти щось, що перегукується із сучасною модою, створює поле гри. У 2018 році, коли Діана вступила на філософський факультет, вони з друзями захопилися таким зовнішньорадянським стилем, почали формувати собі дивні образи з використанням елементів радянської моди. Тут було щось від суворості 1920-х з довгими спідницями, косинкою, грубим взуттям.

Окреме захоплення Діани — це музика декількох пізньорадянських груп. Зараз, коли захоплення вже залишилося в минулому, студентка не називає конкретних колективів, якими заслуховувалася разом із друзями. Ці пісні про дні, де «я тебе поцілував», здавалися наївно-прекрасними, такими, що привідкривають вікно у можливість існування простих і щирих почуттів у світі, в якому немає нічого з того, що ми зараз вважаємо необхідним: гаджетів, 50-ти сортів ковбаси в магазині тощо. Виконавці робили собі інструменти з чогось підручного — і були щасливі. Діані з друзями було цікаво представити себе в тому часі, з цією музикою і цими почуттями.

«Я люблю радянську музику, радянські фільми. Воно в'їлося в нас», — каже засновник Музею Совка. І як людина, яка ще тоді мала доступ до музики «західної», міркує про те, що багато радянських мелодій були «запозичені»: «Половина, звичайно, була вкрадена з Заходу. Радянський Союз — це величезний злодій. Крали зразки пісень і потім з них робили свої. Радянські люди про це не здогадувалися. Я це слухаю і в цьому немає нічого поганого».

Дмитро згадує музичні захоплення часів радянського дитинства. А Діана може пограти в невідомого Іншого: вона не знає, що таке ностальгія, це експеримент. Вона уявляє собі, як би вона слухала цю музику, якби була іншою людиною, громадянкою СРСР.

Ми говорили тільки з двома одеситами, у яких дуже різний досвід, різна пам'ять, різний вік. І Дмитро, і Діана не вкладаються в пласкі схеми, в яких будь-яка людина, яка не непритомніє від самої згадки про радянську естетику, автоматично включається в число ворогів демократії і майбутнього.

Якщо спробувати зрозуміти, що люди мають на увазі, життя виявляється ... нітрохи не простішим. Воно вимагає зусиль розуміння. Виявляється, музей Совка можна створити, щоб боротися з радянськими міфами. А намалювати совок з серпом і молотом на рюкзаку можна з відрази до попсового кітчу і заради метаіронічної гри. І не треба шукати тут прихованих ностальгічних вправ, іноді банан — це просто банан.

У людини з радянським досвідом включається емоційний фон, невідомий міленіалу. Для людей, які не жили в СРСР, радянське може бачитися як екзотичний простір, де все було погано, але де вирували справжні почуття і пристрасті, невідомі у «світі чистогана». Повісив серп і молот — ось ти і бунтівник, борець проти суспільства споживання, капіталістичних симулякрів і різних інших конструктів.

Дозволимо собі знову звернутися до слів Дмитра Бакаєва — саме про ці модні тенденції, як вони виглядають в наших краях: «Ті ж панк-рокери Sex Pistols ходили по Лондону з зображенням свастики та іншими лячними атрибутами. Зараз, якщо тобі назустріч іде людина з серпом і молотом або з гербом СРСР, все зрозуміло, людина — ідіот, і ти відразу до неї ставишся відповідно. Я не бачу в цьому нічого поганого, але я знаю наповнення цих символів. Це людиноненависницькі символи. Людина, які вдягла серп і молот, може написати донос на своїх тата чи маму, чи на сусідів. Вона здатна голодувати через ідеї, які їй вішають згори».

Це оптика людини з досвідом. Напевно, було б добре, якби люди з різним досвідом більше розмовляли одне з одним — було би більше розуміння, менше взаємного страху, більше довіри. А довіра потрібна, дуже потрібна — саме зараз.

Повернімося до початку. Що ж це була за пісенька, яку чують пасажири на одеському залізничному вокзалі? Це гімн міста — «Пісня про Одесу» з оперети «Біла акація» Ісаака Дунаєвського, прем'єра якої відбулася в 1957 році. Крім вокзалу мелодія щогодини грає на Думській площі. Одеситам мелодія добре знайома і викликає емоції не обов'язково ностальгічні.

Проєкт Минуле / Майбутнє / Мистецтво з 2020 року промацує уявлення одеситів про важливі для них теми локальної пам'яті, які з певних ричин опинилися в тіні. На онлайн-зустрічах в рамках роботи несподівано кілька разів прозвучала тема знаменитої мелодії з «Білої акації», причому в контексті месиджів, які могли б створити поле взаєморозуміння для одеситів.

Для нас важливо, що теми торкнулися представники різних поколінь. Від тих, хто народився ще в радянську епоху, прозвучала ідея, що феномен одеських оперет створював ефект звільнення за радянських часів: Одеса в роки «відлиги» вкинула у світ хвилю оптимізму і позитивних емоцій. Можливо, саме цей дух оптимізму можна було б використовувати сьогодні в перезавантаженні образу Одеси? Інша учасниця зустрічі, яка народилася наприкінці 1980-х і не застала тієї реальності, яку репрезентує «Біла акація», відгукнулася зізнанням, що для неї відчуття цієї мелодії — «молодість, якась весна, передчуття великих подій».

Навколо мелодії на одеському вокзалі в 2021 році вибухнули дебати. У травні уповноважений із захисту української мови Тарас Кремінь заявив, що в Одесі потрібно поміняти гімн міста через його текст російською мовою. Мер Одеси Геннадій Труханов відповів, що «Одесу все влаштовує».

Не будемо описувати всю палітру інтерпретацій — як обвинувачів Одеси в радянській ностальгії, так і захисників одеської унікальності. Важливо говорити про те, що люди можуть бачити: в Одесі музей Совка створює лютий критик тоталітаризму, а відома правозахисниця пропонує наповнити одеський гімн новим змістом, підтримуючи те відчуття «весни», яке є в молодого покоління.

І ще про те, хто як бачить. У розмові про можливість перекладу гімну Одеси українською одна не одеська колега кураторки Минуле / Майбутнє / Мистецтво сказала: «Мій син повністю україномовний, він не зможе наспівувати собі під ніс "Білу акацію" російською як щось цілком нормальне». А було б непогано, щоб від'їжджаючи від одеського вокзалу, будь-яка людина могла наспівувати улюблену мелодію, а не перепитувати: «А що це таке?».