ЛЮБОВ І НЕНАВИСТЬ ПІД БІЛИМИ АКАЦІЯМИ: ЯК ОДЕСА ХОЧЕ ПАМ’ЯТАТИ РАДЯНСЬКЕ МИНУЛЕ?

Потяги c одеського вокзалу відправляються під звуки пісні про Одесу, яку одесити добре впізнають і в цілому люблять. Якось одна з кураторок проєкту Минуле / Майбутнє / Мистецтво у вагоні перед відправленням почула діалог юних гостей міста:

— А що це за пісенька?
— Не знаю, щось радянське.

І тут настав момент замислитися. Мелодія з оперети «Біла акація», яку можна почути на вокзалі, насправді легко зчитується саме як музика радянського періоду, але одесити чують тут щось інше. Звідки молодим гостям Одеси знати, що це? Нізвідки, правда. А ще правда і те, що через присутність символу, в якому зовнішнє око не може зчитати нічого, крім періоду створення, образ міста добудовується в дуже прямолінійній ідеологічній парадигмі. Іноді корисно спитати себе: що вони насправді бачать?

Можливо, увага до радянського може бути зовсім не ознакою радянської ностальгії? У проєкті Минуле / Майбутнє / Мистецтво ми придивляється до різних способів взаємодії з минулим і, що для нас принципово важливо, розмовляємо з людьми. Коли хочеться за однією зовнішньою ознакою легко добудувати ідеологічну конструкцію, це повинно бути сигналом «Алярм!»: ти вже не вільний у судженнях.

Одна з наших співрозмовниць, 18-річна одеська студентка, деякий час захоплювалася радянською символікою і навіть ходила з рюкзаком, який був розписаний символами епохи СРСР. А ще ми поговорили з людиною, яка створила цілий музей, що так і називається — Музей Совка.

Який кошмар, музей Радянського Союзу в 21-му столітті! Напевно, це якийсь заповідник замшілої ностальгії? Ми запитали засновника Дмитра Бакаєва, навіщо потрібен Музей Совка, і миттєво отримали відповідь: щоб не дати цьому повторитися.

Музей існує з 2018 року і знаходиться у звичайній одеській квартирі. Це відтворення кімнати забезпеченої радянської людини, партпрацівника або моряка. Бакаєв добре розуміє, що радянську дійсність різні люди бачили по-різному. Власні спогади про дитинство у нього просто райдужні: «У мене батько був капітаном далекого плавання, моя молодість був чудовою. Батько привозив з рейсів імпортні жуйки, кока-колу, у мене був повний набір імпортних речей вдома — тобто у мене не було радянського дитинства як такого. Я користувався благами цивілізації». Чи є це ностальгією за країнами, де «було все»? Ні, засновник музею усвідомлює, що його дитинство якраз не було типово радянським.

Засновник Музею Совка розмірковує про природу радянської ностальгії. Старше покоління згадує молодість — а ті, хто радянського часу не бачив? «Молодь зараз слухає радянську музику, знаходить у сталінському ампірі, в радянській архітектурі щось привабливе, читає ранніх Стругацьких, їх повісті про епоху комунізму, де білозубі дужі підкорювачі космосу, ризикуючи своїм життям, відправляються в політ — це така ера романтизму, романтизоване бачення комунізму. В цьому немає нічого особливо страшного, тому що також молодь Франції у 1960-х роках захоплювалася Мао Цзедуном. Молоді завжди властивий екстремізм, максималізм, і вони будуть тягнутися до тих речей, які заборонені», — вважає Дмитро. На екскурсіях у своєму музеї він часто зустрічає молодих людей, які щиро захоплюються радянської темою.

А справді, що саме приваблює молодих людей у радянській естетиці? Екстремізм, про який говорить Дмитро? Відчуття екзотики? Ідеологічні переконання? Варто послухати, що самі ці люди говорять.

Наша співрозмовниця Діана виросла в одеській хрущовці на Більшовику, в її квартирі досі збереглися всі атрибути радянського минулого. «Ти заходиш, а там чистісінький Совок», — каже Діана. Її мама і бабуся не викидали речі, зберігаючи їх десятиліттями. Ніжні стосунки з речами — це нормальна історія для людей, які жили в суспільстві тотального дефіциту, це не просто поведінка Плюшкіна. За кожною річчю стоїть своя історія: як її отримали, скільки років вона служила.

Будинок стає архівом, у якому без системи зберігаються речі, що втратили прив’язку до конкретного року, періоду, епохи. У цьому архіві можна знайти щось, що перегукується із сучасною модою, створює поле гри. У 2018 році, коли Діана вступила на філософський факультет, вони з друзями захопилися таким зовнішньорадянським стилем, почали формувати собі дивні образи з використанням елементів радянської моди. Тут було щось від суворості 1920-х з довгими спідницями, косинкою, грубим взуттям.

Інформація від викладачів: їм було цікаво, що це за месидж, але як звернення до радянської естетики вони самостійно це не зчитали. Таємниця розкрилася після того як Діана прийшла з рюкзаком, розписаним яскравою, у дусі тих же 1920-х, композицією з совком, таємними знаками і лячним написом: «Ти в пастці».

Діана розуміє, що для неї Радянський Союз — це щось вже пройдене і цілісне, на відміну від її бабусі, яка сприймає різні періоди по-різному. «Коли я захоплювалася, я щось знала, але не знала все, і зараз не знаю, і мені це не потрібно», — пояснює Діана. Це був спогад про минуле без спогаду минулого.

Оболонка минулого, саме оболонка без вмісту, і була приваблива, і ставала підставою метаіронічної гри. «У цьому не було іронії як сарказму, а було просто вчування в саму форму. А змістом була сучасність, але сучасність в абсурді», — каже Діана.

Окреме захоплення Діани — це музика декількох пізньорадянських груп. Зараз, коли захоплення вже залишилося в минулому, студентка не називає конкретних колективів, якими заслуховувалася разом із друзями. Ці пісні про дні, де «я тебе поцілував», здавалися наївно-прекрасними, такими, що привідкривають вікно у можливість існування простих і щирих почуттів у світі, в якому немає нічого з того, що ми зараз вважаємо необхідним: гаджетів, 50-ти сортів ковбаси в магазині тощо. Виконавці робили собі інструменти з чогось підручного — і були щасливі. Діані з друзями було цікаво представити себе в тому часі, з цією музикою і цими почуттями.

У піснях «Прекрасное далеко», «Крилатые качели», «Настоящий друг» можна було знайти віддушину від вульгарності сучасної поп-музики з її пафосом і кітчем. «Радянська музика для мене — це такий цукорець. Щось мрійливе, щось неймовірне і щось нездійсненне, — каже Діана. — Радянська музика, вона не проста, але подана з наївним відчаєм. Зараз музика без наївності, тільки з відчаєм». І в музиці, і в мультиплікації, і в фільмах Діана знаходить один і той же повторюваний троп: наївний простак з якимось неймовірним досвідом в одній області. Як, наприклад, Шурик. «Він близький тобі, ти можеш йому співчувати, але при цьому він не хизується тим, що він щось уміє, що в якійсь області він геній. Ти в них знаходиш ідеал, якого хочеш прагнути сам», — ділиться дівчина.

При цьому Діана не вважає себе апологетом течії Soviet wave: «Sovietwave — це напрямок умовного угару по музиці, яка створювалася вже після Совка, але косить під нього. Мені ж був цікавий власне Союз. До того ж, крім цього напрямку були й інші, які мене цікавили, і я ніколи не ставила собі рамок».

Про музику Діана з Дмитром могли б поговорити серйозно. Це спільне поле інтересів.

«Я люблю радянську музику, радянські фільми. Воно в’їлося в нас», — каже засновник Музею Совка. І як людина, яка ще тоді мала доступ до музики «західної», міркує про те, що багато радянських мелодій були «запозичені»: «Половина, звичайно, була вкрадена з Заходу. Радянський Союз — це величезний злодій. Крали зразки пісень і потім з них робили свої. Радянські люди про це не здогадувалися. Я це слухаю, і в цьому немає нічого поганого».

Дмитро згадує музичні захоплення часів радянського дитинства. А Діана може пограти в невідомого Іншого: вона не знає, що таке ностальгія, це експеримент. Вона уявляє собі, як би вона слухала цю музику, якби була іншою людиною, громадянкою СРСР.

Людина з радянським досвідом, Дмитро Бакаєв вважає за потрібне застерігати молодих людей від вільного фантазування: «Треба пояснювати молодим хлопцям, що тебе б, дорогий, за те, що ти слухаєш ось цю групу, відразу вигнали б з комсомолу, не дозволили б вступати у виш, і все твоє життя — це працювати на прийомці склотари. На екскурсіях я показую пластинку Kiss. Для того, щоб її дістати, треба було в неділю поїхати на нелегальний базар, там тебе могли пограбувати або побити. І ось знаходиш пластинку, віддаєш за неї 70 рублів — свою місячну зарплату, і в цей час під’їжджають два порожніх автобуси, звідти вибігає міліція і починає за тобою гнатися. Якщо тебе зловлять, пластинку заберуть, будуть неприємності у навчанні, на роботі і гроші пропадуть. Я розповідаю це молоді, а вони приходять додому, а там дідусь, тато, мама починають нити, що такого не було. І дитина починає думати, що при Радянському Союзі було класно».

Діана б на це відповіла, що вона добре розуміє, на що радянська культура була спрямована ідеологічно. Вона навмисно намагається виділити те, що їй цікаво, щоб через ідеологію не почати ненавидіти естетику. І жартує: «Всі розуміють, що я несерйозна, тому і ставляться до моїх захоплень без побоювань, що ось я зараз піду агітувати. Це все не про мене».

Ми говорили тільки з двома одеситами, у яких дуже різний досвід, різна пам’ять, різний вік. І Дмитро, і Діана не вкладаються в пласкі схеми, в яких будь-яка людина, яка не непритомніє від самої згадки про радянську естетику, автоматично включається в число ворогів демократії і майбутнього.

Якщо спробувати зрозуміти, що люди мають на увазі, життя виявляється … нітрохи не простішим. Воно вимагає зусиль розуміння. Виявляється, музей Совка можна створити, щоб боротися з радянськими міфами. А намалювати совок з серпом і молотом на рюкзаку можна з відрази до попсового кітчу і заради метаіронічної гри. І не треба шукати тут прихованих ностальгічних вправ, іноді банан — це просто банан.

Панкам не дивуємося, а дизайнерським червоним зіркам? На людину з радянським досвідом нападає гикавка при погляді на них. Гикавка буде однаковою за інтенсивністю як у тих, хто ностальгує, так і в ненависників радянського: у перших через обурення профанацією святого, у других через обурення використанням злочинних символів. Тому коли бачите обурену людину, спробуйте зрозуміти, чому ж вона обурена — це не так уже й очевидно.

Але повернімося до трендів. Журналіст Кярт Кельдер у своїй статті зазначає популярність радянської символіки серед мілленіалів. Є дизайнери, які використовують у своїх колекціях зображення серпа і молота. Іноді це викликає скандали. Нагадаємо, наприклад, що в 2018 році латиноамериканська мережа магазинів Walmart заборонила продавати футболки з радянською символікою, на яких крім комуністичних гасел були також зображені Ленін і Сталін. А в 2017 під хвилю гострої критики потрапила Кім Кардаш’ян, яка з’явилася в худі із зображенням серпа і молота від бренду Vetements. Ну, Кардаш’ян не ходила в радянську школу, хай собі бавиться. Ми ж зараз про Одесу.

Дозволимо собі знову звернутися до слів Дмитра Бакаєва — саме про ці модні тенденції, як вони виглядають в наших краях: «Ті ж панк-рокери Sex Pistols ходили по Лондону з зображенням свастики та іншими лячними атрибутами. Зараз, якщо тобі назустріч іде людина з серпом і молотом або з гербом СРСР, все зрозуміло, людина — ідіот, і ти відразу до неї ставишся відповідно. Я не бачу в цьому нічого поганого, але я знаю наповнення цих символів. Це людиноненависницькі символи. Людина, які вдягла серп і молот, може написати донос на своїх тата чи маму, чи на сусідів. Вона готова голодувати через ідеї, які їй вішають згори».

Це оптика людини з досвідом. Напевно, було б добре, якби люди з різним досвідом більше розмовляли одне з одним — було би більше розуміння, менше взаємного страху, більше довіри. А довіра потрібна, дуже потрібна — саме зараз.

Повернімося до початку. Що ж це була за пісенька, яку чують пасажири на одеському залізничному вокзалі? Це гімн міста — «Пісня про Одесу» з оперети «Біла акація» Ісаака Дунаєвського, прем’єра якої відбулася в 1957 році. Крім вокзалу мелодія щогодини грає на Думській площі. Одеситам мелодія добре знайома і викликає емоції не обов’язково ностальгічні.

Проєкт Минуле / Майбутнє / Мистецтво з 2020 року промацує уявлення одеситів про важливі для них теми локальної пам’яті, які з певних ричин опинилися в тіні. На онлайн-зустрічах в рамках роботи несподівано кілька разів прозвучала тема знаменитої мелодії з «Білої акації», причому в контексті месиджів, які могли б створити поле взаєморозуміння для одеситів.

Для нас важливо, що теми торкнулися представники різних поколінь. Від тих, хто народився ще в радянську епоху, прозвучала ідея, що феномен одеських оперет створював ефект звільнення за радянських часів: Одеса в роки «відлиги» вкинула у світ хвилю оптимізму і позитивних емоцій. Можливо, саме цей дух оптимізму можна було б використовувати сьогодні в перезавантаженні образу Одеси? Інша учасниця зустрічі, яка народилася наприкінці 1980-х і не застала тієї реальності, яку репрезентує «Біла акація», відгукнулася зізнанням, що для неї відчуття цієї мелодії — «молодість, якась весна, передчуття великих подій».

Навколо мелодії на одеському вокзалі в 2021 році вибухнули дебати. У травні уповноважений із захисту української мови Тарас Кремінь заявив, що в Одесі потрібно поміняти гімн міста через його текст російською мовою. Мер Одеси Геннадій Труханов відповів, що «Одесу все влаштовує».

Не будемо описувати всю палітру інтерпретацій — як обвинувачів Одеси в радянській ностальгії, так і захисників одеської унікальності. Важливо говорити про те, що люди можуть бачити: в Одесі музей Совка створює лютий критик тоталітаризму, а відома правозахисниця пропонує наповнити одеський гімн новим змістом, підтримуючи те відчуття «весни», яке є в молодого покоління.

І ще про те, хто як бачить. У розмові про можливість перекладу гімну Одеси українською одна не одеська колега кураторки Минуле / Майбутнє / Мистецтво сказала: «Мій син повністю україномовний, він не зможе наспівувати собі під ніс “Білу акацію” російською як щось цілком нормальне». А було б непогано, щоб від’їжджаючи від одеського вокзалу, будь-яка людина могла наспівувати улюблену мелодію, а не перепитувати: «А що це таке?».