Як і в Україні, 1932–1933 роки в Казахстані були позначені трагедією. Ашаршилик — так звучить великий голод казахською мовою. Насильницький перехід від кочівництва до осілості, колективізація і сталінські репресії забрали життя 1,5 мільйона казахів, а сотні тисяч змушені були покинути домівки в пошуках кращої долі.

Художниця Сауле Сулейменова звертається до цієї та інших темних сторінок історії Казахстану в проєкті «Залишкова пам'ять». В основу лягли архівні фотографії. Робота «Ашаршилик / голод, 1932 рік» стала однією з перших у серії: люди, увішані клунками, йдуть стомлені, щоб врятуватися від голоду. «Це відома дорога, якою люди йшли в Китай і Афганістан, і вона вся була всіяна тілами, — розповіла у розмові з Минуле / Майбутнє / Мистецтво мисткиня. — Я шукала правильний настрій для роботи з цією темою: не гнів, не злість, не образу… Навіть біль може бути очищувальним і красивим. Я шукала баланс».

Знайти його допомогла техніка «целофанового живопису», яка вже стала візитною карткою художниці. Проєкт складається з картин-колажів, виконаних із різнокольорових пакетів на сірій плівці з полієтилену вторинної переробки. «Залишкова пам'ять — це та, яку ми старанно ховаємо, а я витягаю її», — пояснює Сулейменова.

У розмові про такі травми, як Ашаршилик, цей прийом виглядає особливо контрастно. Художниця обирала пакети з кав'ярні, обгортки з-під шоколаду, чаю, хлібні упаковки. Всі — в теплих тонах і кольору сепії, що нагадує про старі фото. Це можна трактувати по-різному: з одного боку, йдеться про нашарування візуальних образів різних часів, з другого — про зіштовхування сучасного світу з притаманною йому культурою споживання та минулого з усіма його трагедіями. Для мисткині важливо підтримувати колообіг життя, де навіть продукти людського існування мають своє призначення, а також говорити з предками. В цьому випадку — метафорично нагодувати їх, щоб віддати належне й отримати підтримку.

Для Сауле Сулейменової мотиви болісної пам'яті про минуле допомагають не відректися від цього минулого, а нарешті дати йому завершитися й відкрити шлях сьогоднішньому дню. «Тема голоду глибоко засіла у нас в підсвідомості, хай це було не в нашому поколінні і навіть не в поколінні наших батьків. Я досі не можу дивитися фільми, у яких грають із їжею, наприклад, кидають торт, — каже художниця. — Пам'ять про ці страшні часи вилізала приховано. Не було такого, щоб наші бабусі й дідусі сідали та говорили про це. Була накладена якась заборона. Зараз важливо витягнути це з себе, прийняти і примиритися. Травми не потрібно ховати».

Читайте також про роботу з пам'яттю та казахстанською історією часів СРСР у матеріалі «Хакнути Леніна: доля радянських пам'ятників у Казахстані».

Наша наступна зупинка — в Музеї великого голоду в Ірландії, що знаходиться на території Квінніпекського університету в штаті Коннектикут, США.

Голод охопив Ірландію в 1845–1849 роках і мав кілька причин: з одного боку — невиважену економічну політику Великої Британії, частиною якої тоді була Ірландія, а з іншого — епідемію хвороби картоплі, основної культури селян (тому ці події іноді ще називають Ірландським картопляним голодом). Тоді загинуло до 1,5 мільйона ірландців, ще стільки ж емігрувало. Загалом населення країни скоротилося майже на чверть.

Ці події досі є частиною колективної пам'яті ірландців, у якій би країні вони не жили. Американські ірландці створили музей, мета якого — стимулювати роздуми та надихати уяву для рефлексії на таку складну тему.

У колекції музею є картини важливих ірландських художників 19 століття та роботи сучасних митців. І якщо «класичний» живопис скоріше документує голод та його наслідки, то твори авторів 20 і 21 століть, виконані в різних техніках, запрошують до роздумів у багатьох напрямках.

На полотні Трейсі Свіні з серії «Боротьба з тінями» чотири фігури з'являються з туману. Вони пливуть у пошуках кращої долі чи вони самі є тінями минулого, що слідкують за травматичними подіями? Художниця створила картину на згадку про жінку, яка емігрувала з Ірландії в Коннектикут після великого голоду й оселилася неподалік місця, де сьогодні знаходиться майстерня Свіні.

Мисткиня Дороті Кросс вкриває традиційний ірландський човен куррах нетрадиційною акулячою шкірою — на противагу звичній коров'ячій. Інколи можна почути запитання: чому люди голодували, якщо Ірландія була оточена океаном? Ця робота резонує зі злою іронією долі: коли зникла надія на картоплю, рибалки по всій країні заклали або продали своє спорядження, щоб купити їжу.

Антропологиня й художниця Тома Маккалім попросила працівників і пацієнтів лікарні, яка знаходиться на місці колишнього робітного будинку для дівчат, зробити ложки з воску. Під час великого голоду юних працівниць відсилали до Австралії, де якраз не вистачало жіночого населення. Ложка — одна з небагатьох речей, яку їм давали в подорож. У 2018 році 110 воскових приборів були відлиті в бронзі на пам'ять про 110 дівчат, які пересікли океан. Проєкт названо на честь однієї з них — Джейн Лірі.

Джо Хоган має диплом з філософії та полюбляє дві речі: природу і корзини. А ще — робити корзини з природних матеріалів. Повільно, не поспішаючи, міркуючи про місце та його зв'язок із людьми і теперішнім моментом. Якось він вирішив, що відтепер робитиме лише арт-корзини, які не мають практичного призначення. В музеї зберігається робота Хогана «Меморіал голоду» — своєрідна присвята традиційній ірландській корзині, яку використовували як друшляк для вареної картоплі та посуд для подачі страви. «Я дивлюся на сліди картопляних грядок, викопаних лопатою понад 150 років тому, і думаю про людей, які жили тут тоді, та про страждання, яких їм довелося зазнати», — розповідає художник.

Більше робіт дивіться на сайті Музею великого голоду в Ірландії.

Заголовне фото — Ireland's Great Hunger Museum, США