ДІМ МАТЕРІ АЛЕВТИНИ КАХІДЗЕ:
ПАМ'ЯТНИК УСІМ, ХТО НЕ БРАВ УЧАСТІ У ВІЙНІ,
АЛЕ СТАВ ЇЇ УЧАСНИКОМ

23.12.2021
Алевтина Кахідзе створила пам'ятник матері, який став присвятою всім цивільним, хто сьогодні живе і помирає на Сході України. Та перш за все цей проєкт — щемке і красиве висловлювання, в якому особиста та колективна пам'ять поєднуються з повагою до людини. Ми попросили художницю розповісти про цей тендітний, але надзвичайно потужний жест.
Текст: Past / Future / Art
– Що, ця жінка воювала? Така літня й воювала? Вона була військовою?
– Ні, вона не була військовою, просто навколо неї відбувалася війна, і тому ми вважаємо, що вона учасниця воєнних дій.

Є люди, які опинилися всередині війни та намагаються їй опиратися в доступний їм спосіб — зберігаючи людяність, захищаючи простори вільної розмови. Можна сказати: марні зусилля. Можна звинуватити в наївності чи слабкості. Можна визнати право людини відстоювати свій світ, навіть якщо нам щось незрозуміло.

Майже вісім років в Україні триває війна, яка вбила тисячі людей, яка є реальністю тисяч людей — вони в ній живуть та помирають. Не обов'язково бути військовим або військовою, щоб бути частиною воєнних дій — і щоб заслуговувати на пам'ятання.

Українська художниця Алевтина Кахідзе багато років у своїх проєктах розповідала про життя її мами, яка залишалася на території так званої ДНР, описуючи це у відомій серії малюнків про Клубніку Андріївну. Алевтині доводилося відстоювати гідність людей, які з різних причин не поїхали звідти. А ще — відповідати на численні звинувачення: «А чого ж ти маму не забереш до себе?». «Моя мама — не комод, — відповідала художниця. — Вона має право на власне рішення. І навіть якщо мені боляче його переживати, це не має значення».
Алевтина Кахідзе, з проєкту «Клубніка Андріївна», 2014–2019
У 2019 році сталося непоправне: в черзі при перетині контрольного пункту, на «нулі», мама художниці раптово померла. Вона не їхала в гості до сестри або доньки, вона їхала «відмічатися» — це один із термінів, пов'язаних з явищем «пенсійного туризму», який Кахідзе через свої малюнки ввела в мистецький простір. У матері художниці була можливість переїхати подалі від складнощів окупованих територій, адже Алевтина з чоловіком придбали їй однокімнатну квартиру в Київській області. Та мама мала на той час амбівалентний стан щодо переїзду — це відображено в малюнках за кілька місяців до її смерті.
«Кажуть, треба поставити пам'ятник через рік. Коли помирає мама, ти відразу стаєш звичайною людиною і підпадаєш під звичайні правила, але я розуміла, що не зможу піти в похоронне бюро. Мені потрібна була внутрішня готовність, щоб створити свій пам'ятник, я знала, що це буде серйозний проєкт, але нервувала, що зроблю щось сентиментальне. Таке часто відбувається, коли не маєш дистанції. А художник — це завжди дистанція, вона дає рефлексію, без якої неможливо щось зробити»
Смерть близької людини — це завжди особисте горе, але зрозуміле кожному. Художниця ділилася з нами своїми думками: «Мама не їхала звідти, хоча могла, бо обрала свій дім, який будувала все життя. Це і було її життям, яке вона не хотіла залишати». Водночас Алевтина думала про тих людей, які залишилися наодинці на окупованих територіях — їхні домівки залишилися без відвідувачів, тому що родичі вже не могли до них приїхати: «Багатьох людей не пустили до близьких, які померли на території «ДНР» і «ЛНР» на самоті».

«Тебе тримав цей дім» — найперша фраза, яку промовила художниця, намагаючись вкласти пам'ять про найближчу людину в якийсь образ.
«Я ніколи не питала в мами, де вона хоче бути похована, але було ясно, що це має бути десь поряд із домом. І якщо вже так сталося, що її тіло опинилося в Музичах, то й дім повинен бути тут. Завдання було зрозуміле: символічно перенести будинок»
Це стало точкою відліку художнього пошуку, який завершився створенням пам'ятника — пам'ятника-роздуму про те, чим є існування у військовому конфлікті для людей, які стають його учасниками і життя яких прокреслене лінією розмежування.

Співрозмовником та свого роду ментором Алевтини Кахідзе у створенні проєкту став художник Стас Туріна. Мисткиня ніколи до цього не працювала з пам'ятниками, тому їй довелося багато вивчати, радитись, спілкуватися з іншими. Художник і скульптор Володимир Мельниченко подарував Алевтині книжку, де були фотографії пам'ятників, які він зробив своїм друзям. Саме це посилило віру художниці у власний задум. Потім виявилося, що й Стас Туріна мав досвід створення пам'ятників.

Кахідзе також багато досліджувала кладовища — Лук'янівське, військове. Архітекторка Олена Орап зробила безліч візуалізацій, допомігши «посадити» проєкт. Поетка Люба Якимчук допомагала фіналізувати короткі, але від того ще важливіші тексти.
Алевтина Кахідзе, з проєкту «Клубніка Андріївна», 2014–2019
«Цей пам'ятник став великим проєктом, у якому було задіяно багато учасників. Такі проєкти часто подають на конкурси й на гранти, просто я не була інституцією, а була однією людиною», — каже Алевтина. Її художній пошук є, напевно, унікальним сьогодні. Для нас як проєкту, який працює з пам'яттю, він є дуже важливим — і ми хочемо дати голос самій художниці. Алевтина Кахідзе розповіла нам, як народжувалася та розвивалася її ідея і хто опинився поряд у пошуку відповідей на її запитання.
ДВЕРІ ЯК ПОСЛАННЯ

Як символічно перенести дім? Просто створити модель? Дім — не стіни, не цегла, ні паркан. Це простір життя, в якому є точки смислів, острівці різної повсякденності. Алевтина пригадувала будинок і навіть змогла отримати його точний план — пам'ятником мав бути саме цей дім, а не просто абстрактна ідея.
«У пам'ятнику, як і в нашому домі, шість дверей. У проєкті вони мають три текстових послання. Перше — найпростіше, яке повинен мати кожен пам'ятник: ім'я мами, дати її народження і смерті. Ця інформація знаходиться на вхідних дверях, які заводять людину з ґанку в дім»
«Чотири двері посередині (у справжньому будинку вони вели з коридора в кімнати) мають текст, написаний по колу: "Клубніка Андріївна, ти вмерла на «нулі», тепер ти тут і дім твій тут, що так тебе тримав", — розповідає Алевтина. — Я дозволяю собі вказати ім'я Клубніка Андріївна, бо воно важливе для багатьох. Я дуже хотіла розширити звертання — не лише до мами та її досвіду, а також до інших людей. Третє, заключне послання — "Всім померлим на самоті в російській окупації"».
Пам'ятник матері Алевтини Кахідзе, 2021, Музичі, Київська область / Фотографка — Марго Дідіченко
Усі тексти не можна прочитати одночасно, знаходячись в одній точці, для цього потрібно ходити навколо пам'ятника. Коли ви дивитесь на одні двері, написи на інших не видно. Це як у японському саду, площини не пересікаються, між текстами немає поліфонії».

Двері з написами прокреслюють контури просторів дому в пам'ятнику. Дивлячись на розташування дверей, ми розуміємо, де мають бути стіни. Абрис дому в декілька разів зменшений, але пропорції тут точні. Та один з елементів мав бути представлений в реальному масштабі. Це ґанок.
Пам'ятник матері Алевтини Кахідзе, 2021, Музичі, Київська область / Фотографка — Марго Дідіченко

Фото з сімейного архіву Алевтини Кахідзе
«У мене була ідея, щоб було місце, де можна присісти. Щоб можна було прийти до мами посидіти. Бо завжди, коли ти приходиш на кладовище, це тихий діалог», — говорить Алевтина. Художниця шукала форму для цього місця — і в якийсь момент зрозуміла, що найприродніше в домі сидіти на ґанку: «На ньому я часто чекала маму, коли приїжджала додому, а вона була в сусідки. Тобто це ще й місце очікування і спокою, розуміння, що мама скоро повернеться».
Розглядаючи старе сімейне фото братів біля дому, художниця разом із чоловіком вирахувала, що сходинки ґанку були різними за висотою і шириною — «такими мама зробила їх самостійно». Саме з нерівними сходинками ґанок відтворено і в пам'ятнику. Єдина різниця — ширина сходинок. Алевтина розуміла, що їй важливо, аби люди не ходили по «дому». Алевтина розуміла, що їй важливо, аби люди не ходили по «дому»: «Довжина ґанку реальна, а ширина сходів — ні, нога не вміщається на них. Я дуже не хотіла, щоб вона вміщалася. Сходи дають відчуття ґанку, на який можна присісти збоку, але не піднятися. Його висоту я зробила такою, щоб було зручно сидіти — 42 сантиметри, це висота звичайних стільців. А от його довжина — це реальна довжина невеликого ґанку в нашому домі».
Пам'ятник матері Алевтини Кахідзе, ескіз з пластиліну, план будинку, намальований по пам'яті, креслення, 2021
МАРМУР І БЕТОН

Пам'ятник зроблений з бетону, який є достатньо екологічним та красивим матеріалом, символічні ж двері — з мармуру. Художниця працювала з компанією CONС, надихнувшись їхніми бетонними роботами. Алевтина розповіла, що до останнього не зізнавалася, де буде ця робота, адже в CONС попереджали: «Тільки не цвинтар». Потім вона все ж розкрила карти: «Це скульптура, це моє мистецтво, але це на кладовищі».

Питання виникали на кожному кроці — наприклад, яким шрифтом робити написи. У своїх роботах Алевтина завжди пише тексти «від руки», але в цьому разі її традиційний шрифт не підходив. Близько місяця художниця створювала власний, відштовхуючись від ідеї, що шрифт має «плакати», ніби на літери потрапила вода. Любов Якимчук радила Алевтині, що велики літери годяться тільки для тексту з іменем і датами життя мами. Для всього іншого довелося розробляти малі літери, щоб текст не «кричав».

Коли Алевтина шукала спеціалістів, які зроблять фрезерування на мармурі, то надсилала їм макет пам'ятника з текстами на плитах. Художниці завжди пропонували знижку саме через зміст. А чоловік, який зрештою брав участь у монтажі й не міг перевезти свою сім'ю з окупованих територій до Києва саме через їхню прив'язаність до рідного дому, зізнався, що коли побачив пам'ятник, заплакав. Він додав: «Для мене мистецтво справжнє тоді, коли зачіпає соціальне».
СВІТЛЕ МІСЦЕ ПАМ'ЯТІ

«Скорбота має бути обрамлена красою, тому що саме краса дає силу витримати все це, — каже Алевтина. — Подруга написала мені про цю роботу: "Світле місце пам'яті". Начебто простий вислів, нехитрий… Але це краса, яка дає ресурс подивитися на страшну історію і знайти в ній щось на майбутнє. Подумати про всіх людей, які лишилися там».
«Зрештою, найважливіше те, що цим пам'ятником я визнаю мамине право не їхати, а залишитися зі своїм домом. Переміщення будинку на кладовище є підтвердженням того, що я поважала її позицію, її погляди, і власне підтвердженням цінності цього будинку. Значить, і для мене має бути цінно зберегти його таким»
«Моя пам'ять скінченна, але цей абрис залишиться навіть тоді, коли мене вже не буде, і хтось інший зможе продовжити будинок у своєму спогаді. У художника є й таке завдання — заархівувати, це певна історична, антропологічна роль. Це повага до життя померлого, свідчення жесту пам'яті», — підсумовує Алевтина.
Не помста, а краса надасть нам сили витримати біль та подолати те, що роздирає нас навпіл. Коли ми горюємо за близькою людиною, ми не вдаємося до узагальнень та абстрактних фігур, до чогось надлюдського та пафосного, в променях якого зникає людина. «Що таке пам'ять? Визнання людини такою, якою вона була, а не такою, якою ти хотів її бачити», — каже Алевтина.

Пам'ятник матері Алевтини Кахідзе, 2021, Музичі, Київська область / Фотографка — Марго Дідіченко

«Не втратити в пам'яті людину з її вибором та вразливістю — це найважливіший жест пам'яті у світі, роздертому конфліктом. Зберегти здатність розгледіти обличчя в «соціальних групах» та «типових представниках» — це єдине, що допоможе нам вберегти людяність. Саме відчувши скорботу за конкретною людиною з її долею, ми зможемо відчути своєю і присвяту, яку зробила Алевтина Кахідзе: «Всім померлим на самоті в російській окупації».
ВСІМ УЧАСНИКАМ ВІЙНИ

Під час монтажу пам'ятника на кладовищі люди, які фарбували огорожу поряд, запитали: «Що, ця жінка воювала? Така літня й воювала? Вона була військовою?». «Ні, — відповіла Алевтина, — вона не була військовою, просто навколо неї відбувалася війна, і тому ми вважаємо, що вона учасниця воєнних дій». Звичайно, коли згадують смерть учасника воєнних дій, то думають в першу чергу про військових. Але ж є й інші учасники. «Можливо, це перший пам'ятник в Україні, присвячений людям, які не брали участь у війні, але які є учасниками війни» — припускає художниця.
Команда проєкту
Алевтина Кахідзе — концепція, шрифт, менеджмент, інженерні рішення

Станіслав Туріна — менторство

Олена Орап — архітектура

Любов Якимчук — редагування

Компанія CONC — бетон, монтаж

Bareks Marmur, DECORart — мармур, фрезерування
Заголовне фото — пам'ятник матері Алевтини Кахідзе, 2021, Музичі, Київська область / Фотографка — Марго Дідіченко

Зображення надані Алевтиною Кахідзе